|
І
Червень 1941-го року. Невеличка залізнична станція неподалік битого шляху, що вів до маленького степового селища. Із самого ранку воно стояло пусткою, а станція наповнювалася плачем, тугою, жіночим болем – чоловіків чекав фронт, а дочок, сестер, матерів, дружин – безсонні ночі чекань, сподівань і надій.
За усіма згустками людських емоцій не відразу було помітно пару, що стояла трохи осторонь. Хлопця звали Олегом. Він був високий, чорнявий, із великими карими очима. Після смерті батьків залишився йому будинок і город, де батько вирощував кавуни, найбільші та найсолодші в окрузі. Сина змалку навчав своєї справи, та й Олегу подобалось переймати батьків досвід, бо навчив він бачити, як росте життя, як воно розлазиться зеленим листям по теплій землі, як більшають зелені клубочки і перетворюються на круглобокі м’ячі. І яких тільки кавунів не було в Олегового батька! Смугасті, круглі, продовгуваті, темно-зелені, великі, маленькі… За ті чудасійні кавуни прозвали Олегового батька Баштанником.
А дівчину звали Анна. Знали її люди в селі не лише за веселу вдачу та золотокосу вроду, а й за те, що вишивати вміла краще, ніж будь-хто. Навіть досвідчені майстрині заздрили Аниному таланту. Батька дівчина не пам’ятала, бо загинув ще як донька була маленькою, але все, що тільки не траплялося, довіряла мамі – старенькій жіночці Олені з добрим серцем і щирими очима.
Часто Олег приходив до Анни, допомагав по господарству, слухав, як співала тітка Олена, розповідав цікаві історії із свого життя… А ще – обов’язково приносив кавун із свого городу: соковитий та стиглий…
Та не довго сонечко світило – не довго серце гріло…
ІІ
- Ти ж знаєш, що я дочекаюсь, ти ж знаєш, що все буде добре!..
- Знаю, знаю, і ти знаєш… Просто по-іншому не може бути. Тільки єдине тебе попрошу – чекай мене за будь-яких обставин! Навіть коли всі казатимуть, що дарма, коли ніхто не віритиме – знай, я все одно з тобою…
- А як же мені далі самій бути? Що люди скажуть? Думатимуть: «Не встиг піти на війну, а вона вже нагуляла…» Ти ж знаєш, як то воно. Ніхто ж не повірить, що твоє!.. Мати мене з дому пожене…
- Не плач, найкраща моя… Я ж повернусь! Я заберу тебе і наше маленьке чудо, ми житимемо в гарному будинку, в нас буде багато кавунів і щастя…
Гучна сирена дала знати, що пора відпускати свої надії та молитви під кулемети і гранати. Олег серед усього натовпу чітко бачив її ясно-зелені очі, Анна серед усього натовпу чітко відчувала лише його останній погляд…
ІІІ
Пройдуть роки… Вони пронесуть у минуле сотні листів – маленьких пошарпаних згустків почуттів, емоцій і чекань. Тисячі недоспаних ночей залишать позаду. Але в якийсь момент все просто обірветься… Вона більше не отримає від нього листа. Їй принесуть нову звістку – «Загинув на фронті, захищаючи Батьківщину»…
Ні, цього просто не могло бути. Він же обіцяв, він мав обов’язково повернутися!.. Наївна. Вірила…
Єдина радість в житті – син Назар. Точна копія батька. Анна любила його більш за все на світі. Вона поклялась жити заради нього, вижити заради нього, дати йому майбутнє краще, як собі. Але до того майбутнього їй прийшлось перетерпіти осуд і нерозуміння, глузування і знущання…
Та що б з нами не траплялося – ми завжди йдемо до мами. Тітка Олена любила онука. Допомагала доньці у всьому, підтримувала і навчала:
- Ти не дивись, доню на тих, хто за спиною в тебе говорить! Вони ж позаду – значить ти попереду. Вони не були в твоїй шкурі, не бачили й не знали те, що знаєш ти. Господь не дасть тобі більше випробувань, ніж ти зможеш перенести. Але коли ти вийдеш із них з піднятою головою – він обов’язково нагородить тебе. От побачиш…
Ці слова закарбувалися на все життя в Аниній голові, адже вони були останніми, що тітка Олена сказала доньці. Вона відійшла тихо, із такою ж чарівною усмішкою, як завжди вона усміхалася людям.
Абсолютно сама – нема до кого прихилитися, з ким порадитись, кому поплакати. Тільки маленький Назар обіймав маму за руку і просив не плакати… Єдина радість.
Анна щодня ходила додому до Баштанника. Приносила свіжої води, хоча її ніхто не пив, щось прибирала, хоча було чисто, доглядала за кавунами, які возила в місто продавати. Навіть взимку виходила на город, згадувала теплі літні деньки, зелені кавуни і його…Олега…
А взимку Анна вишивала. Часто Назар просив розказати про тата – і тоді вона розповідала чудову історію про літо, сонце і кавуни…
IV
Весна… Після снігопадів і морозів наступав теплий період підсніжників і кохання. Це була вже сьома весна без нього.
Сонце відігріло у застиглих душах нові почуття, поселило разом із сонячними зайчиками надії на щось краще. Справи пішли вгору…
Цього року Назар мав піти в перший клас. Анна навчала його азбуки і цифр, пояснювала чому два додати два – буде чотири, а він відразу все запам’ятовував і повторював. В школі вчителька дивувалась: «Яка розумна дитина!» А та дитина гордо ставила руки в боки і говорила:
- Це я в тата вдався!
- Звідки ти знаєш який в тебе тато? – скептично запитувала вчителька.
- А Ви хіба не знаєте? Та він найрозумніший, найсильніший, найкращий тато із усіх! Мені мама казала!..
Одного ясного дня Назар прийшов додому розчарований.
- Мама! Ти знаєш, що ми сьогодні в школі робили?
- Що, сину?
- Ми вирішували задачу про кавун. От послухай: Петро розрізав кавун на вісім частин, шість забрав собі, а те, що залишилося – віддав мені. Скільки він мені віддав?
- І що ж ти сказав?
- Я сказав, що в Петра немає кавуна, бо вони ростуть в мого тата на городі. А ще сказав, що я б віддав Петрові цілого кавуна. І взагалі, що я всім можу дати кавуна, бо в нас їх багато… А вчителька сказала, що я неправильно відповів – і поставила мені «двійку»!
- Сину, ти молодець, що хотів так гарно зробити, але це всього лиш задача! І її треба було просто вирішити. От давай підемо до тата на город, візьмемо кавун і порахуємо!
- Ура-а-а-а! Давай! – і хлопчик вибіг із хати.
Анна поспіхом вийшла за сином. І раптом – побачила на ганку…кавуна!
- Назарчику, це ти приніс? – запитала, хоча явно було, що дитина не могла принести важкий плід.
- Ні, мамо, не я…
Із-за дому вийшов високий чорнявий чоловік із великими карими очима:
- Я…
V
Світ зупинився… Анна не могла згадати як довго вони стояли, плакали, обіймалися. Вони навіть говорити не могли – за всі ці роки емоцій назбиралась ціла колекція, і зараз вони не мали змоги вирватись на зовні. Вони трясли руки і ноги, заплітали язик, пускали сльози, збивали дихання.
- Я ж казав, що повернусь!
- Я ж казала, що дочекаюся!..
- Який в нас гарний син… Тепер все буде по-іншому, все буде добре…
У цієї щасливої сім’ї буде ще не одна довга ніч, щоб він встиг розповісти їй про кулі і фашистів, жагу до перемоги і полон, про те, як боявся, щоб вона не зламалась, щоб її не зламали… А вона запевнятиме, що не мала права ламатись. Заради нього і заради сина…
Тепер все стане на свої місця. Тепер вони втрьох творитимуть життя, а воно розлазитиметься зеленим листям по теплій землі, нестиме щастя і чудове майбутнє, в яке ці троє беззаперечно вірили із самого початку!..
ID:
364856
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.09.2012 23:57:40
© дата внесення змiн: 17.09.2012 23:57:40
автор: Юлія Нечипоренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
