(навіяне першим снігом…)
Так різко снігом запахло,
Ніби осені ніколи й не було.
Тобою й весною повіяло
Сніг постукав у моє вікно.
Вітер десь розхитає хмаринку –
Ти прокинешся шепотом трав.
Не роздмухаєш в серці жаринку –
Ти весну мою майже проспав.
Я закутаюсь в осінь останню
І морозом омию журбу –
Не пущу тебе в свої світання,
Не дозволю тобі… не впущу.
Ти не будеш шукати розмови
Ми не вдвох, не разом, не сім’я
Розмалює зима нам узори…
Ну а я? Вже й не знаю чия…
Як нам бути тепер у цій біллі?
Все присипала снігом зима
Я одна лиш погріюсь у гіллі –
Вже нікого (й тебе) тут нема.
Не приходь, не турбуй. Не крадись
Тихим кроком в моє швидкоплиння.
Не кажи, не сумуй, не дивись –
Я не вмію ховати сумління.
Ми пропустимо наше прощання –
Хай відбудеться тихо – без нас.
Я навіки лишуся остання
В твоїм серці. Ще раз, ще хоч раз…
27 листопада 2010 р.
Яна Самчук