Я не буду молитись — все ж завтра настане весна.
Ця дорога для мене закрита — там біль і війна,
Там я був би не мертвим — для себе я був би чужим.
Над дорогою чорними хмарами стелиться дим.
А над димом червоною свічкою прямо в вікно
Сонце світить, мене зігріває неначе вино.
Я хотів би від нього звільнитись, хотів би піти,
Та щоранку я мовчки вертаюсь, вертаюсь сюди.
Тут живе моя біль, моя радість і схований страх,
А ти досі солодка, як цукор, на моїх вустах,
А сьогодні немає весни ні в тобі ні в мені.
Може все залишилось у снах? — Начебто ні.
Нам вже пізно молитись — сьогодні настала зима.
Чорну смугу дороги не видно — лише білизна.
Кілька кроків вперед, та я мерзну, не можу іти.
Я від себе відрікся, так само зробила і ти.
Може все ж помолюсь я і Сонце розтопить цей сніг,
Я зроблю один крок, ще один і перейду на біг.
Може ти повернешся і, може, зупиниш свій хід.
Може я дожену… а може пройду як і всі.