Ти ніколи його не знала. Він просто був -
у зеленім, як пляшка, светрі і без пальто.
Вік невизначений, і зріст, і вага… Мабуть
що про нього у цьому домі не знав ніхто.
А в будинку через дорогу, де 6 дверей –
5 із двору й іржаво-сині в кафе «Рустам»,
де на вході китайські дзвоники – «…оберег!» -
там про нього було відомо усім котам.
Чим учора він повечеряв і чим постив,
що читає і чим загорнута ковбаса -
все могли би зеленоокі розповісти.
Тільки слухати їх приходив лише він сам.
Ти дивилась на нього інколи з кухні вниз:
як запльовані кляття зчісував на котах,
як жалів голубів, підсаджував на карниз,
як отрушував пил з невидимого пальта,
говорив до людей, до тіней, дерев, хоча
він ніколи не забалакував до небес…
Ти зливала потому в мийку холодний чай,
а світанок у стоки міста зливав тебе.
Часом він підбирав вологий брудний папір
(посушити і готувати на нім обід)
і опалий вишневий цвіт, що ділив навпіл -
невшкодованим голубам і живій тобі…
Якось в лютому він відлюднився - став святим.
Тітка Ліда з кафе казала «Пропав – не п’є!»
На районі заголосили усі коти.
А для тих, що його не знали, він все ще є.