Як раптом – хрусь! –
І щось прокинулось в мені.
Крізь сон боюсь,
Атому нишком зачаюсь
І зачекаю.
Напевне, то думки мої зелені.
Та ні, вже знаю:
Це ж бо сама
В собі прокинулась.
Була зима.
І я з тим зми́рилась,
Що вмерла ще торік.
Торік-бо скінчився мій вік, –
Казали старі люди.
Сто літ… А то облуда.
Я відчуваю, як пульсує
В артеріях жива живиця.
Я серцем оживаю –
Не спиниться.
Під тиском тріскають бруньки,
З них крапає густа іскриста кров.
Волосся висохлі гілки
Зламає вітер і з собою забере.
Я веснянію знов,
Як тисячі дерев.
З-під ніг тікає вічна мерзлота,
З-перед очей – дрімоти темнота.
Потріскані загоюються губи.
Крізь біль прорізуються і крізь суху шкіру
Нові незнані пагони життя,
Немов молочні зуби.
Я знов надіюся і знову вірю
У молодість зеленого буття,
В свої вільшані сни
Сто першої весни.
26.03.2012р.