Віє вітер, вітер віє, гуляє по полю,
Не кожному Бог дає щасливу долю,
Віє вітер повіває смуток душу огортає,
За що таке безталання людям доля посилає.
Хоч талант людина має, а не має долі,
Її думки, як ті птахи, що живуть в неволі,
Україно, моя рідна, чому ти убога,
Коли твоя до добробуту поверне дорога?
Водночас немає у світі багатшого краю,
Перед тобою, Україно, голову схиляю,
Ти одна в світі країна, ти одна єдина,
Подарувала своїм людям найталановитішого сина.
Його щиро Кобзарем усі називають,
Його вірші з сумом в душу людям западають,
Він прославив Україну по усій землі,
Він чолом завжди вклонявся земле лиш тобі.
Свій народ убогий у віршах своїх оспівав,
Що з кріпацького він люду завжди пам’ятав,
Любив кожне деревце і кожну долину,
Хотів бачити багату свою Україну.
А тепер його душа в Бога спочиває,
Дніпро пісню свою вічну для нього співає,
Я вклонюся, Кобзарю, тобі до землі,
За такий талант багатий, за щирі вірші.