23:15. Важка голова, дуже важка. Безсонні ночі, стреси, а тому й втома зробили її такою. Думки пливуть стрімкою річкою й, перемішуючись, спадають у водограй. Які тяжкі повіки, наче налиті якимсь тяжким, невблаганним металом, дуже тяжким...
Стою на пероні. Полохаюсь наче від шуму та свисту потягу. Бачу, що їде, та не чую реву. Мелодія. Напружую пам’ять. А, так! Моцарт, "Чарівна флейта". Здається, тільки-но чув її. Мара. Годинник. П’ята ранку. Щось рано. І де це я? Підіймаю очі та бачу напис.. Та що то за напис? Мара. Не можу прочитати.. А флейта грає.. Підіймаюсь сходинками вздовж похмурих ліхтарів та виходжу до міста. Дивно. Кружляють листя, немов танцюють, не мов у казці. Дивлюся. Раптом, малесеньке червоне листячко побачило непроханого глядача та впало, покотилося по дорозі. Й уся маса чарівних танцюрів вже котиться по асфальту, шурхотить. А вітер, підганяючи їх, веселим свистом здіймає хуртовину, завиває.. І що ж він робить, той прудкий шибеник? Хизується переді мною, чи що? Відчуваю його міць, молодецький запал і силу; і він кружляє мене разом із листям, захоплює в своєму швидкому танці...
Стою посеред парку. Кругом натовп - усміхнені обличчя, метушня. Чую "Велику сонату соль мажор" Ріхтера-Чайковського, і сам кружляю в танці. А люди? А що люди? Вони мене не помічають, то й я не помічатиму їх. Ні, коли питаю, то каже щось, але не чую, і не хочу чути. кругом краса. "Місто гарне. Зокола воно рухливе і швидке, життя, здається, бє джерелом і блискавкою." Як гарно! І уся та метушня, так вже звична тобі, не полохає, не заважає милуватися красою нового, величчю споруд, незвичністю скульптур і постаментів. Чи то те саме місто, що бачив на вокзалі? Куди ділися пустинні вулиці, сірі будинки та непривітні високі ліхтарі, що так муляли око своєю височиною, наче кажучи: "Ми більші, мі сильніші." Все раптом змінилося, все! Місто змінилося. Воно захоплює, зачаровує тебе, пленить своєю красою...
Годинник. Вже третя. Осінь, і наче пізня осінь. Світить яскраве, наче багряне, сонце. І чому воно так яскраво світить? Мара. Дивлюся додолу - босий. І чого це я босий? Чого ноги не мерзнуть? Чого я не в тулубі як інші, чого? Напевно, земля гріє. Дощ, дрібний, і що дивно, теплий дощ. Він сповиває мене лагідними своїми руками, обіймає усього і дає змогу насолодитися цим приємним відчуттям. І той страх незнайомого зовсім зникає, зникає і сонце, натовп - усе зникає...
Дивлюся на годинник - сьома вечора. Стою посеред площі. Посмішка. Ось-кінець моєй пригоді. Йду площею поміж високих ліхтарів. Вони горять райдужно й привітно таким теплим і рідним сяйвом, що не хочеться йти далі, не хочеться полишати це місто.. не хочеться! Грає романс Едварда Гріга "Сон". Знову посмішка. Невже більш я не повернуся до цього міста? Невже не буде колисати мене дощ, невже не буду кружляти із вітром? Ні, мара! Буду, буду! Ось вже й мій потяг. Зупинивсь розгледіти те, від чого їду, що так прикипіло до душі. Посадка. Потяг поїхав. Десь таки миготять вогні ліхтарів, шурхотять листя по мокрому асфальту. Все це бачу і чую я. Це і є моя найзаповітніша мелодія. Притуляюся до вікна, засовую руку до кишені та дістаю маленький червоний листочок.. Посмішка. Дякую, вітре! Міцно тримаю його у руці, міцно, дуже міцно...
Розплющую очі.. Дивлюся на годинник - 23:16. Невже це був сон?!.. На долоні маленький листочок.. Ні - не мара...
ID:
323851
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.03.2012 15:27:22
© дата внесення змiн: 21.03.2012 15:27:22
автор: Аарон
Вкажіть причину вашої скарги
|