Вона тепер уже навік твоя,
Її думки заповнені тобою.
Невже це не взаємне почуття?
Невже усе закінчилось війною?
Невже вона для тебе вже не та,
З якою твоє серце завмирало?
А знаєш, ти для неї – все життя,
І в неї почуття це не зникало.
Для неї кожен ранок – на двоїх,
Вона готує каву і для тебе.
І відчуває дотик рук твоїх,
Та це не мрія, а уже потреба.
І кожен сон – щасливий, бо тоді
Ти поруч, і між вами лиш мовчання.
Вона живе у вічній боротьбі,
Адже так важко берегти кохання.
Адже так важко берегти момент,
Коли не знаєш, що тебе чекає.
Її життя умить розбилось вщент,
Та знай, вона тебе не відпускає.
І хай розлука – це її вина,
І їй цього ніколи не забути.
Я хочу, щоб ти знав, вона – це я,
А я так хочу щастя повернути.
Пробач, я так боялася за нас,
Що не помітила твого прощання.
Давай нам подаруєм другий шанс,
Повір, ми побудуємо кохання.
14.03.2012 р.
Чесно кажучи йшов мороз по шкірі, коли читала ваш вірш!!! Напевне, найкрасивіші твори, завжди є вистражданими і болючими і вони створені для того, щоб людина могла відкрити душу на папері!!!5+
Альбіна Кузів відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
щиро вдячна.... приємно, коли розуміють і відчувають емоції вірша...
Чесний вірш, наболілий. Загалом, такі вірші не піддаються законам "стихосложения", вони просто йдуть із глибин душі, вони просто душу навиворіт відкривають.
Альбіна Кузів відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00