Присвячується всім, хто постраждав через людську байдужість і злобу.
Тим, кому не встигли...
Чи не захотіли вчасно допомогти...
Врятувати...
Безіменним..
Тим, хто мав імена...
Вічно живим у чиїхось серцях...
Кров її холола на асфальті
Нерухомо, привидом журби…
Упиваючись бальзамом фальші
Мчали геть машини, поїзди…
Не людина. Нащо їм? Навіщо?
Мертва вже. А чи жива? То хай…
І прийма їх совість компроміси:
«Завтра в церкві милостиню дай».
Перехрестя траси й залізниці.
Мчать машини… Їдуть поїзди…
Майже мертва… Тільки от зіниці,
Очі лиш живі, такі живі!
В них відбиток сонця… щастя… трави́…
Біль… хазяїн… рідний, ще її…
Холод і під’їзд… чужі квартали…
І машини рило… світ в крові…
Раптом хтось таки змилосердився.
Скрежет гальм… Відраза на лиці…
Номер, під ошийник що кріпився.
«Так… Алло , чувак, собака твій?
А… Вже ні? Та так, уже нічого…
Най здиха? Окей. Забить? Та ні...»
(Бо і так провин уже у нього),
Більш гріхів не треба на душі
Кинув трубку у штани від Nikе-у:
«Вибачай, собако, треба йти… »
А її та спина в чорній майці
Більш болить ніж рани всі страшні…
Мчать авто… Собака на узбіччі…
Згасли очі. Більше не живі…
Може хтось на цій бездушній трасі
Спиниться… Та вже не помогти.
Marika відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Саме на таке і сподівалася...Якщо чесно,спершу була ідея написати історію зі щасливим кінцем,але потім передумала - так справді сильніше і глибше врізається в пам'ять і душу