Моя філософія не для зомбі
Так якось дико писати те, що дійсно є правдою для мене. Хочеться все заокруглити римованими фразами, але не виходить… Душа кричить і важко добирати риму… Важко навіть клацати на клавіатурі, розум противиться моїй філософії, руки неохоче виконують, те, що тільки мені потрібно. Здається що не я володію своїм тілом… Але зібравши трохи волі, в мене її не так багато, я все-таки насмілюсь…
Моя філософія не для зомбі.
Я пишу це тому, що бачу; можливо я один; бачу зомбі навколо себе…
Хто такий поет? Той хто несе в собі душу народу. Я поет. Мені тяжко думати навіть про себе, але я намагаюсь… Я намагаюсь навіть щось змінити, я навіть думаю про інших, іноді, забувши про себе… Мене не треба оцінювати по критерію добра, я й так знаю, що я недостойний і маленької нагороди.
Бо нагорода дається лиш героям. Я брешу собі, значить я не герой. Але я не зомбі.
Легко оцінювати людство зі свого балкону на четвертому поверсі. Але дуже тяжко витримати оцінку людства, коли підтікає твій дах. Від тебе невимовно вимагають дії. І ти змушений коритись спільноті, виконуючи просту дію: когось принизити І потім зухвало виправдатись, мовляв: «Я це зробив… Я їм сказав… А вони козли…»
Я поет. Я дивлюсь на цей світ так, як притаманно тільки мені. Я бачив як люди замовкли… Як почали сваритись за кращу клітку в міських тюрмах. В тих гнилих «хрущовках», які лякають своєю красою… Як почали вірити в чудодійну силу «Олейни» і такого добра як «Гала» і ще купу всякого непотребства, яке так треба людству. Я бачив, як помер спорт… Я бачив, як купуючи мобільні телефони, люди ставали землянами… Як миротворці йшли творити мир зі зброєю в руках, «для самооборони»… Я бачив як люди присіли на «могильні новини», в яких сама позитивна думка, коли хтось сам повісився і позбавив світ від своєї вдачі… Я бачив, як зник ліс в якому я бавився, коли був малюком... Я бачив… Я міг би плакати, але я сам приймаю участь в цьому шоу. Але я бачив це, тому я поет, а не зомбі.
І критики моєї творчості говорять, що мої вірші пахнуть нафталіном… Але коли людина звикла жити в смороді, і хтось скаже, що тут смердить, виникає агресивна поведінка: «Він побачив мою гниль, в мене все гаразд, але мені якось не так… Я знаю своє місце в суспільстві…»
Я люблю критику. Я ненавиджу, коли критик не критикує себе і на основі тих теорем, які завчив, будує модель всього світу.
Я першовідкривач. Я живу в свою епоху і так має бути. Я пристосований до труднощів і я виживу. Це моя земля. Я син свого народу. Я – поет .
Але знову ж таки… Для чого я це пишу? Для чого вирішив відкрити те, що так гризе тільки мене? Навіщо мені мучити людей проблемами?
Я знаю! Я пишу вам, поети. Я пишу вам, атланти правди. Воїни честі! В царстві сліпих – і одноокий король. А в царстві мертвих, ті, хто живе справжнім життям – ангели. Я пишу вам ангели! Я пишу вам поети! Я пишу не для зомбі…
к сожалению, тема актуальна уже не первое
столетие;у Александра Вертинского "...и ни кто не додумался, хоть бы встать на колени И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране, Все великие подвиги это
только ступени в бесконечные пропасти к недоступной весне.(мова, на мій погляд,
не має значення - важлива думка.
DarkLordV відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я через Українську мову підняв повстання в себе на заводі...
