Ще вчора, здавалося - гину,
Понівечену душу колишу,
Тримаючи в долонях соломину,
Щосили та беззвучно я кричу.
І в монотонних снах іду на сповідь,
Питаючи рятунку у небес,
В покорі і коліна вже до крові,
І не буде в житті моїм чудес.
І наче грім у відповідь на ніжність,
Гіркі слова настоєм із полину,
А я так прагнула подарувати вічність,
Кохання, безтурботності хвилини.
Тепер душа у спокої, все тише,
Невидимим теплом ясніють очі,
Лиш тільки вечір смутком в спину дише,
Тривожить і без того довгі ночі.
І серце не болить, в коханні мліє,
Так щиро розуміючи жаданість
Отих очей, розмови, що зігріє
Й своєї долі тиху безталанність.
Маленький світ дарований тобою,
Захований від заздрісних очей,
Закривши від біди, як пелиною,
В мені твого кохання тихий щем.
Нікому не віддам цю рідну душу,
Тривожно грітиму у лагідних долонях,
І спокій твій ніколи не порушу,
Стерпівши біль пульсуючий у скронях.
Віддам тобі усі свої багатства,
Візьми, якщо цього бажаєш,
Нехай в словах цих чуються дивацтва,
Завжди такі, як пристрасно кохаєш.
Присвячено близькій серцю людині (лютий 2012)