Від жагучого сонця - спеко́тно,
А він глянув – пропік про́менем,
Затремтіла я ледь: вільго́тно
Приручити йому мене.
Нахилився – ось-ось щось скаже…
Із обличчя зринула кров.
Хай надгробним каменем ляже
На життя моє та любов.
2
Не кохаєш, не хочеш й уздріти?
О, який ти красивий, проклятий!
Ось і я не можу злетіти,
А з дитинства була крилата.
Мені очі засту́є туман,
Зливаються речі, обличчя,
І тільки червоний тюльпан,
Тюльпан у тебе в петлиці.
3
Просто й чемно, мені на диво,
Підійшов до мене, всміхнувся,
Напівлагідно, напівліниво
Поцілунком руки торкнувся -
Й загадкових і древніх ликів
Подивились на мене очі...
Десять літ завмирань і криків,
І безсонні всі мої ночі
Вклала я у це тихе слово
І сказала його - намарне.
Відійшов ти, і стало знову
На душі і по́рожньо й гарно.
16.02.2012 р.
Оригінал:
Анна Ахматова "Смятение"
Было душно от жгучего света,
А взгляды его - как лучи.
Я только вздрогнула: этот
Может меня приручить.
Наклонился - он что-то скажет...
От лица отхлынула кровь.
Пусть камнем надгробным ляжет
На жизни моей любовь.
2
Не любишь, не хочешь смотреть?
О, как ты красив, проклятый!
И я не могу взлететь,
А с детства была крылатой.
Мне очи застит туман,
Сливаются вещи и лица,
И только красный тюльпан,
Тюльпан у тебя в петлице.
3
Как велит простая учтивость,
Подошел ко мне, улыбнулся,
Полуласково, полулениво
Поцелуем руки коснулся -
И загадочных, древних ликов
На меня поглядели очи...
Десять лет замираний и криков,
Все мои бессонные ночи
Я вложила в тихое слово
И сказала его напрасно.
Отошел ты, и стало снова
На душе и пусто и ясно.
1913
• Контекст : http://niilit.narod.ru/Axmatova/axmatova11.htm