Віхола підкорює шляхи,
І відлунням б’є у темінь ночі.
Замітає день, мов назавжди,
Сипле сніг в лице, у коси, в очі...
Темна постать в лісі десь бреде,
Ледь жива у сніговому вирі.
Блиски зір торкають де-не-де
Стару сукню й оченята щирі.
Вітер, може, й справді, якби знав,
Зміг би снігопадам наказати:
«Гей! Притиште обстріл з білих лав!
Гей! Притихніть, менше,! Це ж-бо мати...»
Притуля малятко до грудей,
Сніг в лице – та їй наче нічого.
Тільки би донести до людей,
Тільки б віднайти в снігу дорогу.....
І мороз підкорює до сліз,
Руки, ноги – мов здерев’янілі.....
Притулитися б до цих беріз,
І лишитись разом з снігом білим....
Але на руках - таке ж життя,
Янголятко, зоряне дитинство....
І іде в холодне майбуття
Біла постать, символ материнства.
Віднайшли малесеньке, живе
Добрі люди вранці коло мами.
Відійшла незримими стежками
В віхолу ту, що вкриває все....
Віхола підкорювала час,
Затуляла від біди дитинство....
Тільки забирала знов від нас
Зорі неземного материнства....