Дихнути не можу, чи, мо’, за сто літ не навчився
Як треба вдихати і знов видихати чуму.
Трясуться сі руки, бо я від роботи схилився.
Чим раз – задихаюсь, питаю відверто: «Чому?»
А я задихаюсь… ти й чути не хочеш про мене.
Не хочеш – не треба, бо скоро вже я відійду,
Та теє зерня проросте, буде вічно зеленим,
Яке у серця, хоч не всім, та комусь покладу.
У горлі комок, я не можу нічого сказати,
А очі мої, вже, як бачиш, слізьми підійшли.
Та я ще живий, і мене ви не в змозі зламати,
І поки я дишу, і поки я пишу – живий!
Що хочу сказати – я скажу, не буду мовчати,
Хоча задихаюсь, і сили вже більше нема.
Душа за Вкраїну ще болісно буде конати.
Вона не глуха, не сліпа, накінець, не німа!
Ви хочете вбити? Давайте, терзайте се тіло,
А душу мою ви убити не зможете, ні!
Вона невловима, ховається дуже уміло
Від тих, хто вбиває поетів, подібних мені.
Вже зашморг готовий для того, хто є українцем,
Або ним назватися може у серці своїм.
Дозвольте, я стану в атаку,
я буду словесним злочинцем!
Дозволь, Україно, відбутися рабом твоїм…
І душить сльоза. Ще вона, як вогонь, обпікає.
Невже ви не бачите, люди, цю страдницьку путь?
Хто хутром відчув – за кордон до Канади тікає.
Того, хто лишився, за правду і віру уб’ють.
ID:
307129
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 17.01.2012 12:39:21
© дата внесення змiн: 17.01.2012 12:41:54
автор: ІванЖусєв-Полтавський
Вкажіть причину вашої скарги
|