Я бачила сьогодні тінь.
Вона неслась як заметіль.
Кружляла, падала і підіймалась,
То вгору, вниз – вона металась.
Я вже хотіла тінь ту наздогнати,
Спіймати, пожаліти, запитати:
- Чому ти хутко так біжиш?
- Чому ти стрімголов летиш?
Та тільки я до тіні наближалась,
За руку все схопити намагалась,
Вона ураз щезала й пропадала,
Та тільки пилу гору залишала.
Мені так шкода тіні стало.
Щось усередині дихнути не давало.
Хотілось вслід їй прокричати:
- Одній тобі нічого не здолати!
Що ж за турбота та печаль,
Ту тінь направила у даль?
Чому вона сердешна, одинока,
Блукає світом як морока?
Мабуть, побита горем і печалем,
Вона зі смутком й жалем.
По світу ходить і блукає,
Все спокою й добра шукає.
Враз тінь неподалік з’явилась
Поволі підійшла і зупинилась,
Я простягла на зустріч руку
Натомість, в серці я відчула муку.
Не знала я, що тінь – то я,
Не знала я, що й біль моя,
Ось тільки зрозуміла я пізніше,
Що трапилось зі мною щось раніше.
Не просто тінь мені з’явилась,
Вона як ранок сивий причаїлась.
І в слушну мить зійшла як сонце,
Постукала в душі моє віконце.
- Спасибі, - тіні я тихесенько сказала.
Вона всміхнулась й враз … пропала.
Лише повітря подих я відчула,
І ніжно прохолода промайнула.