У час пітьми в долині лісу,
Відкривши темряви завісу,
Нещасна жінка і дитя,
Не знають шляху до пуття.
І гнів, і сльози розривають
Самотню тишу, що над краєм,
Бо жінка змучена зовсім
Життям безрадісним своїм.
Дитина – вирод.к убогий,
Як наче цурпалок кедровий,
Як квола редька, як гарбуз,
Для матері лише обуз.
Вурчить і крутиться в траві,
Що страшно вовку і сові.
А довгий ніс і чорні очі,
Як наче ось біду наврочать.
На вдачу ж видався ще гірше:
І вередливий, і невтішний.
Та раптом з темряви завіс
Спустився ворон, наче біс.
Дитя сподобалось йому,
Воно пророчило біду.
І зі словами «більш ніколи»
Дитя, що борсалося кволе,
Накрив своїм страшним крилом,
А потім зник, як й не було.
Коли прокинулася мати,
І повернулася до хати,
Помітила разючі зміни:
Всі в захваті від її сина.
Хоч той, як і раніш, неґречний,
Бридкий, злостивий, недоречний.
Це ворона все дивні чари:
Враз полюбили всі почвару.
Таким от чином він хотів,
Ще більш нашкодити усім,
Бо за часів реформ освіти,
Його цькували навіть діти.
Проходить час, минають роки,
Вже інші у людей турботи,
Та Цахес все росте, мужніє,
І успіхам чужим радіє,
Бо що не зробить хтось при нім,
Курдупель зробить все своїм:
Чи вірш, чи пісня, чи малюнок –
То Цахесові, як дарунок.
Аж ось з’явився Бальтазар,
Романтик і гроза почвар.
Та мав лише страшну хворобу,
Боявся світла, наче гробу.
Душа тендітна, як та лютня,
Що прагне повалити трутня.
Кохає палко він Кандиду,
Що теж бліда й похмура з виду.
Вона ж закохана в потвору,
Яку б не допускать до двору.
І вже заручени планують,
До церемонії готують
І наречену, й Циннобера,
І їх палац, що як химера.
Та Бальтазар не звик миритись,
Несправедливості коритись,
Тож щойно місяць зник за рогом
Не видно хлопця за порогом.
Знайшов він птаха в тиші ночі,
Світились дико його очі.
І став молити на колінах,
Щоб диво той здійснив у стінах
Страшного замку над рікою,
Де завжди віддає бідою.
І крук старий промовив знову:
«Ніколи, більше вже ніколи!»
Здійнявся в темряву і зник,
А з ним його скрипучий крик.
Почав вже й ворон помічати,
Що Цахес даром зловживати
Давно почав. І хай там як
Не вартий він його ніяк.
Тож у вікні в північній тиші,
В кутку почувши шурхіт миші,
Він знову крила опустив
На карлика без жодних див.
А вранці всі прийшли до тями,
Погнали Цахеса до ями.
Не втримав він такий удар,
І впав замертво, наче цар.
Аж раптом тріщини по стінах,
По стелі, навіть по картинах
Пішли кругом, і замок впав,
Убивши радість від забав,
Похоронивши під собою
Всіх одурманених юрбою.
Лиш Бальтазар схопив Кандиду
І з нею вибіг на рівнину.
Він бачив, як в воді тонули
Всі залишки – його минуле.
Над ними ворон пролетів,
Крилом ранкову зірку змів.
ID:
299852
Рубрика: Поезія, Літературна пародія
дата надходження: 14.12.2011 00:15:29
© дата внесення змiн: 14.12.2011 17:06:43
автор: Ая
Вкажіть причину вашої скарги
|
Мені подобається 
