Автівки, розбиті вщент. Сирени, мигалки, карета швидкої допомоги. На землі лежать декілька тіл накритих білою простинею. Точніше три. Дві дівчини й юнак. Ще одного лікарі вантажать у карету і з сиренами, які гримлять на пів кварталу зникають десь за рогом. На місці ДТП залишились співробітники ДАІ і моргу. І ще декілька очевидців.
Зима. Холод. Повільно опускаються сніжинки. Лапатий, білий і пухнастий сніг. Завиває вітер. Та ти цього уже не побачиш, не відчуєш. Ти мертвий. Тебе уже ніщо не зігріє. Пройде декілька днів і сира холодна земля назавжди заховає гріб з твоїм тілом подалі від людського ока. А покищо ти просто лежиш на асвальті. Довкола калюжа крові і кривавого місива. Тебе ще ніхто не оплакує з близьких людей. Ніхто просто ще не знає нічого. Та через декілька годин матір буде заливатись гіркими слізьми... Та ти вже цього не побаиш, не почуєш... І лиш душа твоя десь блука поодаль на самоті, так і не розуміючи, що все ж таки трапилось. А головне питання через кого? Та цього уже ніхто ніколи не дізнається. Адже єдиний виживший свідок, на все своє ТРИКЛЯТЕ життя залишиться інвалідом прикутим до ліжка і не зможе промовити ні слова. Та тобі це ще невідомо.
Минуло декілька днів. Тебе і тих двох поховали. На різних кладовищах, у різний час. Та це не має значення. Це не вежливо. Просто вас уже немає. Батьки і близькі люди вмиваються слізьми, та вам уже байдуже. Вам це однаково уже не допоможе. І навіть вашим душам. І тільки в пам'яті тих людей, для яких ви щось означали, ви будете жити вічно. Та це уже не важливо. Принаймні для вас...
Ти прокидаєшся і розумієш, що це всього лиш сон. Безглуздий страшний сон. Але як же хочеться, щоб він насправді був реальністю.....