Стомлений сотнями літ
я шукав і шукав моноліт,
але він залишався десь поряд
в твоєму волоссі,
та я не навчивсь розрізняти твій колір.
Моноліт залишався у темних очах,
я спостергав десь на відстані -
одержував жах,
такий дикий, що згодом я втратив можливість
дивитися в каву та очі твої
й розуміти різницю...
А за кількісю літ аналогія зим,
де я раптом спинився на джинсах твоїх,
фіолетовій куртці,
то ж наразі я знав, яка ти на смак,
та мій пошук тривав, я взяв слід,
я шукав і шукав моноліт.
І якось, не торкаючись пальців і рук,
більш не міг зрозуміти - де вітер і ти,
а коли твою посмішку знов малювали митці,
я губами відчув моноліт у тебе на щоці.
