Сьогодні я стою в чужій хатині
Мене тут щиро пригощають
Та хата ця чомусь якась пуста - без меблів.
Лиш тільки стіл, одне кріселко й холодильник,
Усі кімнати решту є порожні,
Ходжу ними, щось шукаю, розглядаю
Й не розумію хто за мною споглядає?
Та виходжу я на ганок,
Дивлюсь стоїть, забута майже мною - Даша.
У грудях щось заторохкотіло,
Та стою, не йду, не хочу,
А вона так дивиться на мене й промовляє
- Чого приїхав..?
- Попрощатись
- Навіщо тобі цього?
- Хотілось щоб було, все якось по-другому
- Не буде уже нічого, хоч це й не значить, що я би не хотіла.
- Куди ти йдеш? Я піду з тобою!
- Не треба йти, воно вже мабуть пізно...
Ось так я далі дивлюсь,
Як виходить вона вже із подвір\'я.
Заглядаю крізь дошки огорожі,
Бачу, як хтось до неї, ось підходить
Й співом кудись її з собою манить...
Не вірю я йому, не довіряю,
Він її обманить.
Та нічого я вже не пороблю,
Вона пішла за ним до його нового дому,
Озираючись чомусь за мною
Та погляд цей мене не кликав
Й не звав з собою,
Місця в ньому, мені вже не було...
Ось так, з далека, через дорогу,
Почув я шепіт-крик,
Чутний лише для мене
- пробач, я йду із ним, пробач востаннє..!
І мені лишилось лиш прошепотіти
- прощай, ти темне сонце моє..!
Ось так вона пішла і я пішов.
Та не разом йшли ми по дорозі,
А взагалі кудись, в нікуди
Й у різні боки...
18.08.11р. 01:40