«Не йди!» – благало віття дерев.
«Зачекай!» - молила втомлена земля.
«Повернись…» - шепотіли зів’ялі квіти.
«Не поспішай!» - кричало опавше листя.
Але вона нічого не чула, або, скоріше за все, не хотіла слухати.
«Ненавиджу!» - крутилося в голові.
«Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!» - прокричала вона.
«Як він міг? Я так його кохала!» - поринула вона у свої думки.
«Як це все можна назвати? Зрадою? – Скоріше за все, ні, тому що він не зрадив, хіба що – духовно… Але і це також зрада, або кому як… » - знову думала вона.
«Він такий холодний, далекий, чужий… І це ж з самого початку! Як я могла цього не помітити?»
Але вона мала надію, марила ілюзіями, тому що кохала, кохала, кохала, а він? Бавився? – Ні. Навіть для нього це було занадто…
Вона марила ним багато років і вхопилася хоч за тоненьку ниточку, яка дуже швидко обірвалася. Але вона і не сподівалася на щось інше. Вона знала, що рано чи пізно це станеться. Та як же хотіла, щоб це сталося пізніше…
Вона завжди із радістю поринала в його очі, тонула в його обіймах, пробачала йому образи і боялася зробити важливий крок – сказати, що кохає. Мовчала… Горда? – Ні, просто своєрідна, незрозуміла, але проста, віддана, відчайдушна, добра, ніжна, лагідна…
Невже він цього не помічав? Але було вже запізно про щось говорити!
Він пройшов повз неї, не сказавши жодного слова. З її очей бризнули сльози…
Ще кілька років тому вона пообіцяла собі, що не буде плакати через хлопців…Вона і не хотіла! Це все сльози, зрадницькі сльози…
Вона йшла і думала: «А, може, відректися від кохання? Адже воно таке гірке та болюче…»