дихання, розіп'яте на стінах
промінням сонячним
чи, ба! місячним,
золотаво-осіннім цього літа
що надто схоже на квітень 1986,
що без вістку згинув
і ось відшукавсь, промінням сонячним зринув
на стінах міста навічно-тіней,
захитавсь на гойдалках синіх
як метерлінкове щастя чи навіть дитячі мрії
у згублений квітень замість каміння кинуті
затавровані в не-житті
на березі Прип'яті
мені було шість
я й досі блукаю там, де загубив свій м'ячик
шукаю дівча, що у квітні заходилось плачем
бо атом спалив її платтячко
й червоногарячі бантики
у золотавім волосі,
схожім на осінь
я досі шугаю тіні
замість птахів
бо того квітневого ранку
я залишивсь без тіла
як і вони
диханням розіп'явсь по стінах
між дітьми загубленних тіней
від гарячого спалаху
закарбувавсь у пам'яті
маминій
і, кажуть (я чув у вітрах!) -
у всенародній
колись не-сьогодні,
а в чітко означену дату
а зараз мені вже час
шукати оте дівча
казати йому і собі: нумо, не плач
і мовчати, що нас нема
і гайсати по мертвих вітах
й по сірим стінам
по шибкам віконним
радіаційним фоном.