Розділ 5
Я ще спав,була лише п"ята ранку.В мене на цілу кімнату розлився крик телефону. Що таке?Кому не спиться в таку рань? Що? Мама Свєти?
-Алло!Так,я вас уважно чую.Ні,все нормально,нічого що збудили.Що?Як похорон?Що сталось?
Я мовчки слухав,а в очах стояли сльози.Її вже нема.Нема...НЕМА!!!...Пані Наталя говорила,що вона випила оцтової кислоти і що цей оцет обпалив їй нутрощі.Нема її.Нині парастас,завтра похорон... Все відійшло на задній план:Віка,батьки,друзі,робота,зима на вулиці-все стало для мене неважливим.Я взявся за голову і притулив її до колін.Що ж я наробив?Що ж я наробив??? Я вбив її...Я!Сам вбив дівчину,яку люблю...Я ж хотів завтра їй передзвонити і сказати,що з Вікою в мене нічого нема,просто попросив її поставити зі мною сімцений стан в контактах.Нічого більше.Я хотів,щоб вона зрозуміла,як це боляче.І втратив її.Нема!..Нема...Сенсу жити тепер теж нема...Я ж хотів,щоб усе було як раніше,лиш виправити її трохи.А вона...Вона не витримала...Я думав,вона стала сильнішою,вона завжди казала,що є такою,а виявилось-та сама маленька і беззахисна,якою я завжди буду її пам"ятати.Моє маленьке,трохи неврівноважене,але моє сонце...Треба почекати з самогубством.Я мушу відбути парастас і похорон. Я передзвонив усім нашим спільним друзям,але вони говорили зі мною,як з ворогом.Вони нічого не казали,але я знав,що вони вважали мене винним.Я знав,що вона так зробила тільки через мене,тому я нічого не говорив їм,а біль раз у раз виштовхував мої давно засиджені всередині сльози. Це було для мене покарання,не треба було затягувати з тим своїм "ученням"...Я встав.Сесія ще не закінчилась,тому мені треба в університет.На кухні була мама,вона звично усміхнулась мені і на столі була заздалегідь приготована чашка гарячого чаю і два бутерброди.На годиннику була Шоста п"ятнадцять,а в душі час ставав вічністю.Кожна секунда усвідомлення провини все більше і більше провокувала мене до ліквідації
мого тепер непотрібного життя. Я знаю,що потрібен своїм бітькам,друзям,але вона...Її вже нема,а без Свєти життя вже не буде життям.Я буду існувати,як амеба,Вроді і є я,а користі з мене мало.Стану рослиною якоюсь.Це у кращому випадку,якщо мене не заберуть прямо на Кульпарківську з м"якими стінами...Я згадав,що колись був такий серіал,"Дочка садівника".Сам я його не дивився,Свєтка розказувала,що там в головної героїні мама в аварії померла,а батько не витримав цього,в нього почалась глибока депресія і він більшероку реабілітовувався в психлікарні.Звісно,до цього випадку в нього все було добре з нервами,але втрати
Амелії Педро так і не пережив.Ось тобі і наслідки.Завдяки своїй доньці,Луізі Фернанді,він не зміг вбити себе.Потім він повернувся до нормального життя,знайшов собі іншу,але я так не хочу.Я не хочу шукати іншу.Тим паче,що якщо Педро не був винен у смерті Амелії,то я-прямим текстом до цього причетний.Мама бачила,що щось не так.А коли я їй сказав,що я не зможу поїхати нині в університет на екзамен,то вона зрозуміла,що все не так просто,як вона собі думала.Я сказав,що в Світлани нині парастас,що вона вбила себе...Через мене...Мама була шокована.Вона завжди була хорошої думки про неї,хоч останнім часом і злилась на неї,бо вона зробила мені боляче,але була зла на мою кицьку не до такої степені,щоб нормально сприйняти її смерть.Вона була моїй мамі практично дочкою,батьки хотіли,щоб ми одружились.А тепер...Що тепер?..Мама сіла зі мною за стіл,обхватила свою голову руками,а сльози лились по її обличчю.Я ніколи ще не бачив її такою...
-На котру годину парастас?
-На сьому вечора.
-Ми їдемо всі разом,ми з татом мусимо бути поряд.Василь зараз в Дрогобичі,тому ми не будемо його
викликати.А Галя,Ігор і всі решта поїдуть?
-Казали,що поїдуть,якщо знайдуть з ким залишити Яну.Яні ж тільки недавно 2 рочки було...
-Гаразд.В принципі,я з тобою можу їхати навіть зараз туди,а тато потім під"їде,в нього до обіда робота.Йди одягайся,збирайся,і я також йду збиратись...
Це все вона говорила мені дрожачим невпевненим голосом,час від часу схлипуючи.Так же,плачучи,вона пішла в кімнату одягатись.Цього разу вона якось швидко зібралась,практично не стояла біля дзеркала,в чому я був дуже здивований.Вони з Свєтою були дуже близькими за духом,може,саме тому я і вибрав її собі.Ми збирались їхати тим поїздом,що виїжджає зі стрия пів одинадцятої,у Львові ми будемо приблизно о дванадцятій.Всю дорогу ми практично мовчали.Я слухав важкий рок у навушниках,щоб хоч якось забути про те,куди і для чого я їду.Мама ще ніколи так мене не підтримувала.Я був здивований.Я думав,вона скаже,щоб я не вимахувався і їхав на навчання.Тільки сказала,щоб я попередив одногрупників,а тоді можна їхати.
Ми вийшли у Львові. Сонце якогось милого світило і топило сніг.Я намагався не думати про Свєту,але мені не виходило.Слова її мами "Свєти нема...Вночі померла..Лікарі не врятували..Оцет..Напилася його..Померла..Кінець..Її нема.." Я ніколи не забуду цих її слів,ніколи...Вона не звинувачувала мене,пані Наталя знала,що Світлана може таке зробити...Але не думала,що таким способом.Тому вона поховала весь алкоголь,всі заспокійливі таблетки,ножі,мотузки і все,що можна було б використати для самогубства. Хто ж знав,що Свєтка додумається до такого незвичайного способу вбити себе?Ми пішли на базар,купили вінок,на якому
було написано,що це від нас.Потім сіли в маршрутку.Всі в маршрутці обговорювали цю подію,а коли доходило до запитання чому так сталось,то говорили,що один ідіот не хотів повірити,що вона змінилась і повернути стосунки.Через нього все так сталось.Одні підтримували Свєту,казали,що так провчать того хлопця,інші казали,що вона глупа і вбивати себе через хлопця глупість. Я і
моя мама це все уважно слухали,а потім прозвучало моє ім"я,сказали,що це я забрав життя такої хорошої дівчини...Мені стало так важко на душі..Мені і без того було важко,а вони ще й мені в душу лізуть,і не має значення,що не прямим текстом.Ніхто ж не знав,що я їду в маршрутці. Слава Богу,зупинка.Ми вийшли і я мовчки повів маму до її дому. Вона хотіла щось сказати,але я подивився на неї,і вона передумала.
В Свєти вдома вже було багато людей.Всі молились і плакали.Я не думав,що прийде стільки народу.Були і вчителі зі школи,і викладачі з її коледжу,і сусіди,і друзі,і знайомі,і навіть ті,хто практично її не знав.Говорили,що вона написала прощальну записку:"Я йду.Пробачте мене всі,кого я чимось образила.Особливоти,Тарас.Я люблю тебе.Будь щасливим.Тобі і без мене добре,тому сенсу моєму життю і так нема.Не сумуйте за мною,надіюсь, будете мене пам"ятати.В мене на столі мої вірші.Будь ласка,опублікуйте їх.Це буде моєю останньою волею.Прощавайте." Я читав її заповіт і плакав...Я обов"язково надрукую її слова,чого б мені це не коштувало.Її букви були,на диво,дрібними,її почерк завжди був більшим,не завжди акуратним,а тут кожна буква була виведена.Листок був пропитаним сльозами,чи то її,чи то кожного,хто вже прочитав це послання...Її мама запропонувала мені поїсти,але я відмовився...Попив тільки каву...Моя мама теж
прочитала ці слова,вона не сварила,не дивилась на мене докірливо,а просто обняла мене,потім її маму і ми плакли.Всі плакали.Не вистачало стільців і лавок,щоб розсадити усіх. Всі читали її вірші...Я не думав,що тут буде стільки людей.До мене,мабуть,би стільки не прийшло.Тільки тепер я зрозумів,що натворив.Ще краще це усвідомив.Вона справді змінилась,а я не вірив.Ніхто не говорив до мене докірливо,всі розуміли,що мені і так важко.Підтримували мене.Це було до сліз приємно,я думав тут мені влаштують капець,буду діставати по всіх органах,як діставав заочно в маршрутці.Люди розуміли моє горе.Приїхав мій тато,а з ним Ігор,Галя,Діма,Вася зі Славського теж приїхав,був Коля і Стьопа-вся наша компанія.Вони дивились на мене злобно,але мовчали. Галя плакала. Хлопці просто скрушно стояли,так як не було місця сідати.Моя мама давно сиділа з Свєтиною і щось обговорювали.Мені було нецікаво,про що йдеться,скоро мав бути священик і
парастас мав починатись.Люди приходили і приходили,не було як навіть пройти,я вже мовчу про сісти.
Всі молились,А священик плакав,коли проводив службу Божу.Він стримував свої сльози,але не виходило.Парастас закінчився,а люди не розходились.Всі хотіла поговорити з її мамою,поспівчувати їй...Я почувався тут лишнім,саме я був винен...Господи.пробач мені!!!!...Я зробив глупість...Але запізно....Вже давно запізно...
Ми залишались тут ночувати,бо не було сенсу їхати в Стрий,потім назад сюди.Пані Наталя нам постелила ліжка,звичайно,я не спав.Не міг.Завтра буде похорон.А потім...Потім ще треба надрукувати її вірші і тоді можна спокійно самому помирати.Щось в мені ще прагнуло до життя,але я твердо вирішив-без неї не треба.
Розділ 6
Ніч тягнулась неймовірно довго. Звісно,я не спав... Чекав ранку,як і практично всі,які досить невдало вдавали,що сплять. Хвилини тягнулись як тижні,якщо не місяці.. Я мовчки лежав,у голові була якась каша,схожа на вівсянку. Це мабуть було те,що колись я називав головним мозком,як нам проповідувала в школі вчителька з біології. Стільки всього скинулось на мої плечі...Треба це пережити, я просто зобов"язаний пройти всі перешкоди... Я зобовязаний пережити цей похорон і відпустити її у вічність...А,може,вона ще десь ходить привидом,як у "Гаррі Поттері"? Ті хто не завершив свої справи ще якось може щось виправити... Я відчув,що в моїй голові справді каша і вирішив закрити той рот в мене всередині. Якимось дивом я все-таки зміг це зробити. Але на превеликий жаль в голову поринули думки про Свєту...Я думав про всі моменти щастя,всі веселі пригоди...З нею ніколи не було сумно,вічно встрягали в різні пригоди...Згадував наше знайомство через телевізійний чат "Чатрікс",нашу першу зустріч на приміському вокзалі. Вона ще була тоді зовсім дитиною,їй мало бути чотирнадцять...Звісно,вона виглядала трохи старше,але що поробиш? Свєтина усмішка,лагідний погляд і якась іскорка в каро-зелених очах-ось на що я звернув увагу. Знав,що буде моєю. А якою була перша розмова! На емоційне запитання,де MMS з її фото,вона гаркнула мені:"НЕ КРИЧИ НА МЕНЕ! ТИ ЩО СОБІ ДОЗВОЛЯЄШ?" Зараз це трохи смішно згадувати,але чомусь в очах стояли сльози розпачу. Все було не так легко,я вже не міг нічого зробити...Машини часу ще ніхто не винайшов...І жаль... Хоча,якщо добре подумати,зараз усі б хотіли повиправляти свої "косяки",у світі був би просто хаос. Не здав екзамен-прошу дуже,ось тобі машина часу,довчиш і добре здаш. Тому,краще не треба.Якось сам впораюсь.
Серце гупало,а думки не покидали мене...Я вирішив пройтись. Подихаю свіжим повітрям,послухаю важкий рок і буду жити далі,поки не виконаю заповіту Світлани...Отож я одягся,тихенько вийшов назустріч суворим січневим морозам. Надворі було ще темно,годинник показував 4 ранку,де-не-де світили ліхтарі. Час від часу перегавкувались стомлені холодом собаки,ворони спали у вітті замерзлих дерев. Я увімкнув музику,і випадково натрапив на її улюблену групу...Холодне Сонце...
"Чи без тебе є рай?Чи без тебе є рай?Не треба неба без тебе лиш не пропадай"... "Лиш подивись і поховай мене в своєму серці..." І спробуй не думати під таку музику...Я роздратовано вимкнув і пішов туди,куди вели ноги.Звісно,я погано знав Зимну Воду,максимум як від зупинки добратись до неї і назад...На той момент мені було перпендикулярно...Я просто йшов,не звертаючи уваги на те,що замерз в ноги і руки.Мені було надто важко для того щоб памятати про такі дурниці в порівнянні з тим що творилось в мене в душі. Подивився на годинник.Показувало пів шостої..Треба шукати дорогу назад... Я виявляється зайшов кудись вглиб села,не знаю де я і як потрапити назад... На вулицях ще нікого нема,логічно,сьогодні вівторок,ще всі сплять і всім байдуже,що я тут стою розгублений...Дзвоню до Свєтиної мами. Вона практично одразу підняла трубку. Розповів що я біля якогось хреста і вона розказала,як я маю порапити назад...Добре,що підняла трубку,а то я б зовсім змерз..Я мабуть знову захворію,але на той момент мене це якось не надто особливо хвилювало. Що ж,через ще однугодину мого блукання вулицями я все-таки потрапив до неї додому...вже давно ніхто не спав,мама допомагала пані Наталі готувати їжу на похорон,а я засмучено грівся...Я не відчував своїх кінцівок абсолютно,але це нічого...Холод допоміг розвіяти мені свій біль у серці. Коли зігрівся, вирішив допомогти їм нарізати олів"є,потім ще щось там робив,
але робив це настільки механічно і необдумано,що навіть не пам"ятаю зараз,що і до чого клав. Наступила 8.30 і моя Світлана із спокійним виразом обличчя лежала в шикарному весільному платті...Саме тому,на яке вона часто зачаровано поглядала на вітрині салону "Ассоль".Вона виглядала блискуче,от тільки..Тільки тепер вона мертва і ніколи не дізнається про те,що це плаття їй все-ж купили і що вона лежить в ньому у труні,така гарна,мов спляча красуня...Шкода,що вона не прокинеться від мого поцілунку... Уже почали сходитись люди,а я з болем у душі намагався надивитись на неї,поки труну не закрили...
Похорон пройшов як і парастас на дуже болючих нотах для усіх присутніх...Ніхто не стримував емоцій,лиш ті хто надто погано її знав стояли з опущеними головами...Після Служби ми всі йшли за вантажівкою тими ж дорогами якими блукав сьогодні і я...Ми йшли за вантажівкою довгою чорною вервицею...Я не міг стримати своїх емоцій...Надто важко це все було. Лапатий сніг обліплював пальта і куртки,його біло майже до колін,але ніхто не звертав на це уваги. Як і мені самому,їм усім було надто важко,щоб думати про щось стороннє...У церкві домовину закрили і я востаннє торкнувся її крижаної руки..тихо промовив,що кохаю і мовчки вийшов із церкви..На кладовищі вже було підготоване місце для Свєти,я мовчки дивився,як її опускають у яму,а потім засипують глинистим замерзлим грунтом. Помолився і зі всіма пішов на маршрутку. Як не дивно,але 156 досить скоро приїхала і більша половина людец вмістилась у неї.решта чекали на наступну.
Ми вдало добрались до пункту призначення.Столи уже були накриті,постарались її тьотя Люда та тьотя Іра.Дочекавшись усіх,ми тричі помолились і сіли за стіл. Шматок у горло не ліз,але шлунок невдоволено буркнув,тому я вирішив все-ж з"їсти трохи салату. Після обіду усі потрохи почали розходитись,а я все не міг забути того моменту,коли труну закрили і її незворушний вираз обличчя пропав за дошкою,яка накрила зверху труну,не міг забути,як її засипали.Я відчував що скоро сам не зможу і піду вслід за нею,але я мушу виконати її останнє бажання.Моя мама покликала мене до себе і обняла.Сказала,що нам вже час їхати,бо їй треба на роботу...Та і татові...Я якось не описував усіх присутніх її друзів,батьків,родичів,моїх друзів,просто біль приглушував усі подробиці...Я пішов одягатись,ми мали їхати електричкою,яка відправиться десь о четвертій. Дружньо всією компанією ми попрощались зі всіма і пішли...Свєтина мама практично не говорила,як і я,мабуть,думки теж роз"їдали її зсередини. В дорозі усі мовчали,я слухав важкий рок щоб відволікти себе і заснув.Мама розбудила мене аж в Угкрському,на останній зупинці перд Стриєм. Я прокинувся і побачив,що всі протягом дороги спали.Крім моєї мами.
Ми сіли на одиничку і добрались по домах,а Вася поїхав далі у Славське.Добравшись додому я ліг і знову відключився.
ID:
267421
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.06.2011 10:09:28
© дата внесення змiн: 29.06.2011 09:37:39
автор: Міка Солнцева
Вкажіть причину вашої скарги
|
