Ти згадаєш мене, коли нас уже не буде.
Ти згадаєш, коли серце розбите ущент.
Ти згадаєш, а я взагалі не забуду
Те кохання, ту мить, незабутній, щасливий момент.
Як «кохання» до інших нас з тобою стежками розкине,
Ти рвеш серце і збираєш мене по шматках,
І на душу обом налягає безмірна провина,
Хіба Happy Endи бувають лише у казках?
І тримає мене незбагненна тягуча тривога,
Бо згадаю ті очі, що сняться мені по ночах…
Та роздвоїлась, збилась спільна наша дорога,
Залишивши лиш відстань і прірву у наших серцях.
Ти згадаєш про мене, і болітиме дужче і дужче…
Та дороги до тебе мені уже не віднайти…
Так і будем казати собі – краще мучся,
Адже дійсно так просто – взяти і просто піти?