Вона-непринцеса крокує стежками слідів,
Покинутих кимось, волосся її без бантів,
А я дихаю нею, як гаслом усього навкруг,
Бо ніяка вона не принцеса.
Вона не живе у будинку й не бачила стін,
Дахами не ходить і ще не була в цьому місті,
Ніколи не бачила міста рідніше за те,
Що живе у моїй голові, і звісно
Вона не жує в роті гумку, а очі її лиш широко розкриті,
Бо завше вона полюбляє дивитися в небо,
Де знає, що бачу - вона не принцеса.
На неї сідають птахи, та не роблять на неї те зле,
Адже бачать її-непринцесу,
Й до купи збирають своє
Десь за межами плеч, мого світу...
Вона десь стоїть на великім мості,
Що єднає старенькі радянські машини, ще й жовті,
І дивиться в море...
Колись корабель (досі має той серце, й не чорний двигун)
Забере її звідти далеко... вона відпливе,
Та повернеться знов і з повітряним змієм в руці,
Я ж створив її цю непринцесу...