* * *
…
* * *
І зараз, через кілька десятків років
Майже все по-звичайному лишилось:
Зал завмирає і досі від кроків,
Дружина в віршах тихо виливає ніжність.
Щовечора за чаєм діляться враженнями,
Як і тоді, вперше, посміхаються очима.
Кожен, як і спочатку, переслідував надію…
Але все це залишалося за порогом кімнати.
Обох тоді летіли в мрії, як у вирій,
Забувши час, меридіанні грати…
Вони страшенно любили свої вечори,
Свій ритуал: мрії – на двох.
Тоді вона любила читати вголос.
Щовечора відкривала нові грані почуттів.
Нею завжди керувала щирість,
І ним, хоч актор, та душею кривити не вмів.
