Мерзну, бо холодно,
Як наглядач за своїм життям
Стосовно тих самих моментів,
Коли з усіма залишаєшся сам,
Десь лиш із якоїсь фігні
Народилися рухи знайомі мені,
Під знаком великої, злої брехні,
Брешу в свої вуха – нікому й собі.
Брешу, коли холодно, дітям казки,
Під подушку плюю та у свої мізки,
Писок вимазую в сажі,
Стіни тим брудом мажу,
Та тільки про те не розкажу,
То майже не я й хто не знаю.
Щось в темряві мацаю, щось зачіпаю,
Я злий - то гризу й кусаю,
Кармани свої вивертаю,
А тим лиш нікого не знаю.
Стомився від розквіту неба,
Скучив, десь хочу до тебе,
Стислим малюнком розпалені очі закрив,
Бігав, похавав, сів,
Повідкривав усі вікна та позакривав,
Двері, мов книги гортав,
Чимсь отруївся й блював,
Добре пройшов таки день…
Хтось ще свій ріже женьшень,
Я їм кажу «добрий день!»,
Втома уже неважка,
Спав, прокидався… Мдаа…