«Хм … Все дуже просто. Варто постаратись …. Але не читай. Ти ж не хочеш. І не забудь. В них є відповіді на безліч запитань. Досить. Просто дивись всяку фігню по телику. І …. згадуй її. Пусте …. Нестримне … Тупік .»
Двері палати зі скрипом відчинились.
- Дікель , доброго ранку – психіатр, зробивши три великі кроки , став навпроти вікна. – Про, що думаєш ? – його широкі і набиті жиром плечі, піднімались і опускались в такт диханню.
- Якого дідька ви тримаєте мене тут? – вона ворушила лише губами. Лікаря це спантеличило бо мова тіла не відповідала розмовній.
- Послухай, хороша моя …. – але видно, не судилось йому договорити. Дікель, зірвавшись з ліжка (саме зірвавшись! бо склалось враження, ніби крізь її тіло провели сильний розряд електричного струму), кинулась до стільця, що стояв біля журнального столика. Вхопивши його, зі всієї сили вгамселила у вазу, що стояла на підвіконнику поруч з лікарем.
- САНІТАРИ!!! – заверещав, ошелешений неймовірною прудкістю шаленої,лікар. – Сорочку на неї! Негайно!
А вона і не пручалась. Спокійно спостерігала за неіснуючим. Нічого не сталось. Чого він волав?
Після уколу заспокійливого, санітари зайняли свої попередні пости. Лікар склавши руки, став біля ліжка.
- Ти ж обіцяла, що більше не показуватимеш таких фокусів! – ніздрі рухались все швидше. Температура наближалась до критичності.
Стало чути, як за стіною два м’язистих великани намагались заспокоїти ще одного – буйного.
- Зміст запитання зрозумілий. – її погляд нагадував замерзлий шматок льоду. – Так, ти щойно побачив гостру неадекватність. Але ти прекрасно знаєш, що її спровокувало і продовжуєш давати риторичні запитання. Можливо я їхала з глузду і добровільно здалась у божевільню,хоч це і не правда, та мені вистарчило клепки, щоб не тикнути тобі тим,що в чотирнадцять ти вдався до інцесту. –погляд впився в його очі наче вампір у шию жертви. – А зараз іди і лікуй тих, кому твоя допомога більше потрібна аніж мені. – вона не здавалась, він був не силі відбивати атаку погляду.
- Але, звідки……
- Твою мать! Збирайся негайно!!!
Вона закрила очі і стисла повіки. «Один,два,три……залиш мене….чотири,п’ять,шість…..дай спокій…..сім,вісім…»Двері відкрились і закрились. нову одна.
« А я бачила метелика! Він усміхався…. Ходімо. Давай свою ручку. Червоне світло. Ніч і знак «СТОП» біля дорожньої зебри. Обережно!Машина!Пізно. Він лежить. Підійти? Страшно.Починається дощ. У що загорнутьсь?Немає.Немає! НЕМАЄ НІЧОГО!!!Холодно….Страшно….»
ID:
253554
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 13.04.2011 18:21:54
© дата внесення змiн: 13.04.2011 18:21:54
автор: Oriana. K
Вкажіть причину вашої скарги
|
