Ходила лугами, лісами, полями,
Шукала єдиного тільки тебе.
Ходила, блукала, шукала, ридала:
"Скажи, я благаю, ховаєшся де!?".
І зоряні очі світили, мов місяць,
Й тією стежиною йшла я кудись.
Була божевільна тоді я, можливо.
Куди ж мене зорі оті привели?
Снігами колючими, росами ніжними
І сонцем палючим, гарячим піском,
Холодними буйними сильними вітрами
Валила природа із ніг, мов кийком.
Та стоптані ніженьки, втомлені очі,
Руки роздерті, порвана душа -
Йду, неважливі мені дні і очі,
Йду я до тебе по лезу ножа.
І знаю: прийду я колись і побачу,
Що ти бездоганний, реальний і мій,
Чарівний, але лиш чомусь ти незрячий,
Глухий мій коханий і навіть німий.
Такий ти вже є. І то не важливо,
Бо ти неймовірний і трохи чудний,
Бо я тебе справді люблю дуже сильно,
І ти мене любиш всім серцем сліпим.
На вежі стоїмо з тобою, як круки,
Розгорнемо крила - і внебо злетим!
Тепер ми щасливі і вільні, послухай
Тебе я насправді знайшла й ми живі!
03.04.2011
знайдеш ти своє шалене кохання і не примарне, а справжнє)вірш просто бомба уповільненої дїї 
