Не знаю, чи мої слова одразу зрозумієш ти.
Не знаю, чи мої думки не викличуть в тобі жалю,
Чи сміху р'яного. Але, в собі ще тяжче приховати все.
Все, що турбує, що болить, що так чіпає в дану мить.
Прости, якщо турбую я, твій вільний час, твоє буття.
Прости, але сама в собі, не зможу я крізь все пройти.
Пройти крізь злість людських очей, крізь їх ненависть
Й чорну заздрість. Але мій хрест – мені нести.
А ти вирішуєш тривалість.
Мої думки такі сумні, й останнім часом не ясніють.
І знаю, сили потойбіч весь час лікують і радіють.
Вони і мене, інший раз, крізь сон пугають, кличуть в темінь.
Шукаю двері і кричу: “Де вихід? Де же він, ну де він!???”
Але у відповідь – мовчок. (Мол, все вирішуй самотужки.)
Німа нікого, я одна. Де ділись рідні? Де подружки?
Нікого. Гола пустота. Я прокидаюсь – все спокійно.
Лиш серце чути – гуркотить, та йдуть часи. (Час мчить постійно.)
Лежу, поворухнусь – боюсь. Та “Отче наш” шепочу тихо.
І світ до розуму прийде, і, майже, невідчутне лихо.
Мій сон: яскраві кольори; життя реального провісник.
Крізь ніч розкриє все одраз, і в голові засяде риска.
Ще не навчилась розуміти, я сни свої до тих подій.
Але ж як зможу я впливати? Вразливо так, хоч вовком вий!
Мій Бог, ти бачиш все наскрізь! Прости мене за мої думи.
Прошу мене не залишай! Та віднови у серці струни!