Він - мій друг. Найкращий. Був. Я не можу пояснити, чому мені так приємно робити з ним прості речі: дивитись фільми, обмінюватись дурницями, мовчати, курити. Чому завжди незручно набирати його номер телефону - ніби акт недовіри: він сам дзвонить, коли треба, сам усе вирішує. Вдень ми друзі. Найкращі. Були. Ну, іноді цілувались, але так, щоб ніхто і нізащо не дізнався. Це логічно - він сам, я сама. Не те, щоб нікому непотрібні - просто якісь в однаковій мірі звихнені на музиці та байдикуванні, а ще надаємо перевагу вічно очікувати диво, аніж брати від життя хоч щось.
Він мене страшенно нервує. Я хочу взяти його за ту ведмежу лапу і повести в інший світ - там народжуються і розбиваються ілюзії, там ідейність бавиться у цинізм. І я кричу йому: ТИ НІЧОГО НЕ РОЗУМІЄШ. А він так впевнено, але тихо: ЦЕ ти нічого не зозумієшм. І я переконуюсь, що його правда.
У нього приємна шкіра і теплі долоні. Я собі в них гріюся. Іноді тільки уявляю, що гріюся, але стає тепліше насправді.
Мій друг говорить дурниці. Я від нього цьому навчилася. Але в цьому є своя система: ми робимо так, лише коли питання варті справді дурних або надто відвертих відповідей. ми не дже здатні на щирість.. хіба один з одним. Я кажу йому особисті речі, бо мені незручно від того, що я знаю, а він - ні.
Я хотіла навчити його безглуздим вчинкам. Ну а що? Він же заразив мене безглуздими розмовами... Так от. Навесні я б затягла його у маршрутку і ми блукали б сирим лісом як мінімум годину. А ще я б попросила написати його моє ім"я на воді. Всі на деревах пишуть, а ми на воді. Це так інтимно... понесе кудись наші меседжі, але нікому так і не дасть прочитати. Жаль, що насправді я не можу його до цього присилувати. Він же мій друг. Найкращий. Був
