Коли до міста М. прийде весна,
Все зеленітиме і квіти проростуть,
З теплом птахи повилітають і, мабуть,
Усе як завжди буде, тільки що не тут.
Прийдуть вітри, комахи гомонять,
Пил в очі, сонце, зливи на вікно,
Так буде всюди, тільки не у нас,
Все досить схоже, тільки не воно.
Блукатимуть потоками кульбаби
І коники травою, як незграби,
Десь там від необачності помруть –
Та тільки тут безсмертні є, мабуть…
У місті сон, гроза… і дітлахи
Малюють на асфальті літаки,
Від посмішок старих дерев тополь
Коріння ріже їх шістнадцять доль.
Сидять у колі, темно навкруги,
Поснуло сонце, все змінилося й граки,
З дерев скидаючи горіхи та кістки
Додали віку... й постаріли дітлахи.
Тепер малі у зморшках на дорозі,
Старенькі, бородаті, на підлозі,
Хоча й такого розміру лишились,
Рахують зорі, що з орбіти збились.
Їх вигляд має років сімдесят,
Весна поверне, може, тих назад,
Та більше я не бачу на картині
Старих дітей з портфелями на спині...
І знову світло, весняне тепло
Камінці цього року принесло,
Вони літають тихо навкруги,
У товщі світу – кам’яні птахи,
Там є і нори і дірки,
Та тільки щезли дітлахи…
Гуляє рись мала вночі по снігу,
Там, де вони сиділи й малювали,
Коли каміння до небес здіймали
Та марили, що квітне абрикос.
Весна холодна – з павутиння й снігу,
Давно чекали її діти й зникли,
Чи їх машина тут зустріла,
Чи вони вмерли, захворіли? Стихли…
Дороги точно застарілі...
На камінь обернулися з журби,
Шістнадцять доль… пусті світи
Шукає рись мала в холодних зорях,
Копає лапами та скоро
Знаходить квітку на льоду,
Як ту надію на весну.
А з нею на повернення малих –
Каміння зникло, тане сніг…
Шістнадцять дітей при дорозі чекають весну…
