– Катерино, ваша оцінка «незадовільно»! – вимовила злісно екзаменатор.
– Але ж я відповіла на всі…
– Ваша відповідь невичерпна! – викладач була непоступлива.
– Дозвольте, я ще… один білет…
– Може, до вечора прийматиму у вас екзамен? – дивилася незворушно на студентку.
– Олено Миколаївно, але ж я готувалася!
– Значить, недопрацювала. Прийдете на перездачу, – гаркаво відрізала, зумисно спиняючись на кожній літері «р».
– Та я ж усе вивчила!
– Ну гаразд, гаразд, із усієї поваги до вашого наукового керівника поставлю «задовільно».
– Дозвольте мені ще раз відповісти!
– Що??? Вам мало? Катерино, може, ви «відмінно» хочете? Геть із моїх очей! Наступний!
Дівчина вийшла з аудиторії та, розгублено озирнувшись навсібіч і не мовивши ні слова, попрямувала до виходу зі своєї альма матер. Студенти з конспектами, що скупчилися під дверима, здивовано перезирнулися: хіба абсолютна відмінниця могла скласти іспит якось інакше?
Катя вмостилася на лавці в парку. За п’ять років навчання отаке з нею вперше. Подумки шукала пояснень неупередженому ставленню викладачки до неї, однак не знаходила жодного.
***
– Дозвольте вам допомогти, – молодий чоловік простягнув руку до Катиної сумки, коли вона виходила з електропоїзда.
– Ні-ні, дякую, вона неважка, – дівчина всміхнулася, адже не щодня зустрінеш галантність.
– А все ж вам легше буде, – наполягав чоловік, беручи-таки сумку й притримуючи дівчину іншою рукою. – Вам до метро?
– Так.
– Я піднесу.
При світлі ліхтарів мерехтливо-грайливо спадали з неба сніжинки, ніби хтось невидимий плів найтонше мереживо. Каті здалося, що сьогодні столиця була небуденною – сяяла різнобарвно зусібіч, привітно мружилися перехожі, навіть сніг під ногами порипував якось особливо.
А поруч… поруч урочисто ніс її сумку незнайомець.
– Працюєте в Києві? – порушив тишу молодик.
– Так.
– Я теж. А далі вам куди? – спитав він, спиняючись біля метро.
– На Виноградар.
– А мені на Нивки, значить, по дорозі. Дозвольте вас підкинути, – молодик махнув рукою на авто.
– Ні-ні, дякую. Далі я сама. Ви й так мені дуже допомогли! – мало не виривала сумку з його рук Катя.
– Гаразд, тоді поїдемо на метро, – швидко знайшовся чоловік і рушив до дверей.
Дівчина крадькома позирала на нього – чи не злодій бува? Проте ні! Як вона може так погано думати про чоловіка, який вирішив їй допомогти?
– Мені праворуч. Дякую, що допомогли, – Катя вперше наважилася звести очі на молодика.
– Біля вас так затишно. Дозвольте провести вас до домівки?
– Ні-ні, хай іншим разом… – усміхнулася. Це була її стандартна коронна фраза відмови.
– Іншим разом? Оце вже по-нашому, – молодик вдоволено примружився. – Я – Сергій, – подаючи по-чоловічому руку й знімаючи іншою кашкета, відрекомендувався.
– Катерина, – строго відповіла дівчина.
– Катруся, – замріяно повторив чоловік. – Так коли буде «іншим разом»?
***
«Я чекав на тебе все своє життя».
«Я хочу подарувати тобі весь світ».
«Я хочу постійно бути біля тебе».
«Я зумію зробити тебе щасливою».
«Мене вже просто не існує, бо все моє єство наповнене тобою».
«Я не можу думати ні про що, крім тебе».
«Я розумію тебе з одного погляду, ба ні, поруху твоїх звабливих вій».
«Я знаю, наші серця б’ються в одному ритмі».
«Я не хочу без тебе дихати».
«Я не зможу без тебе жити».
«Тепер я знаю, яка вона – любов!»
***
Життя Катрусі тепер нагадувало свято. Їй здавалося, що відтоді, як зустріла Сергія, світ подобрішав, посвітлів і наповнився барвами. Щодень перетворювався на феєрію. Ще б пак – вона зустріла ЙОГО, того єдиного, про якого мріяла з дитинства. Кожного ранку дівчина прокидалася з думкою про НЬОГО. Невже на цій планеті ще є горе? Невже є зрада? Підступність? Хитрість? Зло? Жорстокість? Та ні ж бо! Цей світ чарівний! Цей світ – казка!
Незабаром вони поберуться, адже Сергій уже зробив їй пропозицію і вона відповіла «так». Так, вона неодмінно буде найщасливішою в цьому прекрасному світі.
Із такими думками Катя збиралася на чергове побачення. Цьогоріч весна рання, отож, найпевніше, вони поїдуть у ботанічний сад.
При вході спинилися біля кіоску, аби купити води з бульками. Доки Сергій вибирав і розплачувався, дівчина трохи відійшла, на повні груди вдихала свіже весняне повітря й насолоджувалася його ванільним присмаком. Раптом хтось легенько смикнув її за рукав.
– Віддай мені татка, – на Катю дивилася пара блакитно-бездонних оченят. – Будь ласка.
– ???
Підійшов Сергій… і вкляк:
– Доцю, що ти тут ро… – слова завмерли на вустах чоловіка. Стояв, отетеріло роззираючись навсібіч.
Знайшлася Катя:
– Пробач, сонечко, я ж не знала…
І вже подумки додала: «Про твоє існування».
– Катерино? Оце так зустріч! – почула за спиною дівчина знайомий гаркавий голос.
Озиратися чи не варто?
– А я думала, що ти, любий чоловіче, працюєш у Києві… От дурепа! А ти з молодими розважаєшся… – злорадно шкірилася й верещала жінка.
– Олено, заспокойся, я все поясню… – тихо втішав Сергій.
– Та ще з ким – із цією… Чого відвернулася? Чого мовчиш? Знала, як відомстити…
«Я нічого не знала… Я справді нічого не знала…» – виправдовувалися солоні краплинки, скапуючи на Катині джинси й на сидіння автобуса…
ID:
243713
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.02.2011 02:24:51
© дата внесення змiн: 27.02.2011 02:25:23
автор: Ярочка
Вкажіть причину вашої скарги
|
