Макс прокинувся від спазму в животі, його знудило кров’ю. Густа, масляниста, вона виплеснулася прямо на підлогу перед обличчям. Холодний бетон, здавалось, приріс до тіла. Через мутне вікно слабе світло дня просочувалось до приміщення. Очі сповільнено наводили чіткість. Він лежить на п’ятому поверсі старезного будинку у Похилій Пам’яті. Шо сталося? Живіт розривається від болю, неначе величезна рана. Треба підвестися і забиратися. Куди-небудь. Встати і йти. Посинілі руки, майже не відчутні, Макс обережно підтягнув до тулуба і, упершись на них, підвівся. Приміщення захиталось, за відчуттями – воно як підвішене, без жодної точки опору. Ноги ледве встигали ловити баланс. Спазм. Фонтан крові вилився на підлогу, забризкавши светр. Біль у животі ставав сильнішим, Макс вхопився за стіну. Напевно це кінець. До виходу ше так далеко. Треба йти. Він перебирав руками по брудній стіні і поволі наближався до сходів. Скільки я маю часу, крутилося в його голові, чи вистачить? Він збагнув, шо на ньому немає верхнього одягу. Озирнувся – пальто лежало біля вікна. Ні, до нього не дістатися. Він продовжив йти далі. Ось вони сходи, тепер спуститися, вийти надвір, потім за огорожу, а там…
Черевик зіскочив, і холодне тіло розбилося об східці наче крига. Біль заглушив усе. Темрява.
По обличчю стікали розталі сніжинки. Повіки були холодні і важкі. Макс зібрав усі сили аби поворушитись. Ледве розплющивши очі, він побачив, шо на руці лежить сніг. Все навколо біле. Снігопад тихо опускався на дах. Тіло не слухалось, хоча Макс примушував його підвестися. Тільки невиразні рухи, які навіть не відчувалися. Він перевернувся на живіт і став повзти. Блідо-сині долоні незграбно лягали перед обличчям. Зробивши декілька рухів, Макс зупинився відпочити. Перевівши дихання поповз знову. Ось двері ліфту вже поряд. Підперши стіну дотягнувся до кнопки. Коли двері розійшлися, він уволік себе всередину.
Мабуть він заснув ше раз, бо перед ним тепер стояла якась жінка.
- Шо ти робиш тут? Це ліфт, а не твоя квартира.
- Натисніть сімдесят третій… Будь ласка.
Вона огидливо відвернулась і натиснула номер поверху. Тут повітря було набагато теплішим, воно в’їдалося в холодне горло і легені, дихання ставало більш глибоким.
- Геть звідси, наркоман. Ше раз побачу тебе – викличу функціонерів!
Макс виповз із ліфту і дістався до квартири, де вчора була вечірка. Трохи почекавши, постукав. Відчинив Асімо. Він кинув погляд на ледве живого гостя і без зволікань затягнув його за барки всередину.
- Оце тебе накрило, чуваче. Зараз реанімуємо, не сси.
Макс покірно мовчав. Товстун і ше якийсь наркоман, напевно хазяїн квартири, стягли з нього закрижаніле пальто і усадовили на диван у вітальні. Всюди були розкидані речі, обгортки від чогось, у повітрі стояв туман. Макс, намагаючись залишатися притомним, водив поглядом по кімнаті.
До нього наблизився хлопець у старій порваній сорочці з сигаретою за вухом. Асімо разом з іншим спостерігали за ним.
- Зара отримаєш армійську панацею, житимеш.
Він закатав Максу светр до плеча і наклав червоний джгут. Потім вийшов кудись і повернувся зі скляним шприцом у руці.
- Вени ніхера не видно, доведеться тобі повірити моєму досвіду. Укол буде теплий, трохи пощипає.
Макс не відчув, як голка увійшла у його холодну сіру руку. До прозорої рідини домішалась темна, майже чорна кров. Як тільки вона змішалась з «панацеєю», хлопець одразу увів усе. На місці руки з’явилось тепле приємне відчуття, яке повільно просувалось по тілу.
- Тепер просто треба зачекати і розслабитися.
Слова прозвучали вже не так виразно, більш відсторонено, глухо. Заспокоююче. Хлопець відійшов на пару кроків, дістав сигарету із-за вуха і підпалив. Він випустив дим у мутне повітря кімнати, яка, як здалося Максу, тепер повністю стала непроглядна і потонула у теплому білому тумані.
Поступово поволока розсіювалася, залишаючи лише темряву навкруги. Глибока і мовчазна, вона прийшла до Макса. «…» було поряд. Воно наче тримало його за руку, існував якийсь зв’язок. Давно. Увесь час. Шось уже відбувається, а він лише учасник. Учасник, який слідує від точки до точки. Темрява веде його, але куди і навіщо? Навряд чи вдасться зрозуміти. Тікати нікуди, бо пітьма знайшла вхід із середини. Вона пролазила у його душу, немов нитка у голку. Зшивала частини до і після приступів.
Кімната оберталася хаотично. Тільки Макс і порожнеча. Навіжене обертання ніяк не зачіпало його, усе ходило навкруги. Було порожньо всередині нього і зовні, і це нішо злобно утягувало в себе темряву звідусіль. Порожнеча клубилася, завихрювалося і обертала, обертала кімнату, перевертала її. Агресивно. Зухвало. Приміщення впивалося в неї і пасивно, з байдужою легкістю, зливалося зі спустошенням. Кругообіг перетворювався на розколений на уламки шалений танок навколо нерухомої людини. Порожнеча плекала його, а кружляння не припинялося ні на секунду, тільки прискорювалося. Рух розвивався, ускладнювався, заплутувався. Траєкторії більше не було. Кімната в хаосі. Цілком.
Перед обличчям було порожньо, але нішо не сміло доторкнутися до нього. Все руйнувалося. Він чекав. Макс знав, шо скоро відчує вже прагнучу до нього думку. Вона мчала за невидимими шляхами простору, по кабелях матерій, по його жилах, по волокнах, від клітини до клітини, не дивлячись на бурхливий хаос, який не наважувався зачепити її. І раптом вона увірвалася в Макса, заповнила, просочила собою. Порожнеча здригнулася. Кімната тріснула.
Кошмар припинився. Дихання, як у астматика. Зіниці розширені. Тіло липке від поту. Макс лежить на скуйовдженому ліжку у тій самій квартирі. Тільки, напевно, його віднесли до дальньої кімнати, бо негучні розмови звідси було ледь чутно. Одягу на ньому не було зовсім. Він підвівся і почовгав на звук голосів, закутавшись у ковдру. Усі троє сиділи перед вікном мережі, яка потопала у їдкому хімічному диму, шо струменів із спини керамічної фігурки кита на столі. Вони замовкли і повернулися до нього.
- О, бач, все в поряді. Еміль, а де його шмаття?
Той підвівся.
- Ходімо, покажу. Глибоко не вдихай.
Макс послідкував за ним. Еміль відвів його до ванної, де відкрив сушильну машину.
- Одяг тут, вміст кишень ось. Якшо хоч, прийми душ, воду, здається, вже дали.
- Дякую.
Макс зняв ковдру і швидко ополоснувся, аби змити піт. Натягнув свої речі, які тепер пахли м’ятою, наче жувальна гумка. Поклав до кишені пачку жетонів, мобільний телефон, сигарети із запальничкою, а сталеву коробочку – флягу для зберігання реактивів – просто взяв у руку і вийшов із ванної.
- Дякую, ви врятували мене. Ось, це вам, напевно згодиться…
Асімо покрутив коробочку перед очима, примружившись.
- Кльова річ, для кльових речовин. Ти як почуваєшся?
- Вже краще. Я піду.
- Давай, обережніше на районі, бува патрулів добіса.
Макс у коридорі накинув пальто і викликав ліфт. Поїхав на дах, де у снігу ледве відшукав свій пістолет. Може ше стане у нагоді. Відчистивши його, як зміг, поклав до внутрішньої кишені.
Він пройшов декілька перехресть, доки зловив таксі. Дістався «Сінзі» і направився до свого номеру. Дідуган у окулярах навіть не підвів на нього очей. Тільки увійшовши, Макс набрав Кетто.
- Біснуватий, шось важливе?
- Я тут подумав, на вулицях багато патрулів, і поки маю гроші…
- Зачекай, передзвоню через проксі.
Макс сів на ліжко і підкурив сигарету. Телефон завібрував.
- Алло, хочу дістати айді.
- Слухай, мені зара справ вистачає, можу тіки підкинути номер людини, яка усе зробить. Про ціну домовишся сам.
- Добре.
- І сюди поки не дзвони, до квартири не приходь. Ліпше зміни телефон.
- Усе в порядку?
- Поки в порядку, тому роби, шо кажу.
Кетто вимкнув телефон. Через декілька секунд мобільник завібрував ше раз. На дисплеї з’явилось оповіщення про новий номер у базі. Макс одразу натис кнопку виклику.
«Абонент поза мережею» - відказав голос.
Відкинувшись на ліжко, він випустив дим угору. За вікном падав рідкий сніг. Треба поїсти, хоча почуття голоду немає. Проте, це напевно дія тої панацеї. Виходити і вештатись вулицями було не дуже розумно, тому Макс вирішив знову замовити їжу в номер. Через телефон відправив замовлення. Стакан бульйону, стандартну піцу, каву і пляшку чистої води. Перерахував жетони. Залишилось трохи більше чотирьох з половиною тисяч. Гроші танули, треба швидше зробити посвідчення особистості. З ним у нього з’явиться можливість піти на роботу – будь-яку, але легальну. І, можливо, уся ця історія залишиться просто далеким туманним спогадом, який розчиниться, як колись розчинилося усе добре, шо він любив згадувати.
У двері постукали. Макс поглянув у вічко – це був кур'єр.
- Ваше замовлення, будь ласка. Сорок шість жетонів.
Він віддав гроші і взяв паперовий пакунок. Зачинив на замок і взявся їсти. Апетиту не було, проте якось машинально він з’їв усе, шо замовив. Випив трохи води і, взявши каву, підійшов до вікна. Вирішив покурити ше.
Так само падав дрібний сніг, тихо укладаючись за склом. Повітря було прозоре, вулиці міста наче засинали, знебарвлювалися. Люди поверталися з роботи, вдягнені в теплі речі, авта вже вмикали фари.
У кишені почулось гудіння, попіл відламався від сигарети і впав на підвіконня. Макс дістав телефон. Це був номер, який надіслав Кетто.
- Алло. Хто це?
- Ви можете вільно говорити?- вирішив одразу спитати Макс.
- Так, хто ви?
- Мені дав ваш номер Кетто, я хотів би зробити айді. Це можливо?
- Ну, взагалі, так. Треба зустрітися, обговорити деталі. Бажано принести фотографію, втім це не обов’язково.
- Добре, назначте час і місце, я буду там.
- Завтра. Клуб «БАР», метро «Північний міст», обідній час, десь о другій. Сідайте будь-куди, візьміть коктейль «Червоний дракон». Я вас знайду.
- Добре.
- Орієнтуйтеся на десять штук. До зустрічі.
Розмову закінчено. Макс кинув погляд на гроші – у нього немає і половини. Доведеться шось вигадувати аби знову не опинитися на вулиці. Якшо справи підуть найгіршим чином, він, напевно, наважиться знайти вихід. Будь який. Макс поглянув на пістолет, шо лежав на ліжку, і знову перевів погляд у вікно. Сніг продовжував тихо падати на асфальт.
ID:
241870
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.02.2011 17:33:08
© дата внесення змiн: 18.02.2011 17:33:08
автор: Латишев Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
