Моїх сусідок ніколи не буває на дворі між шостою і десятою годинами вечора. У цей час марно приходити до них у гості, марно кликати на посиденьки, марно намагатись про щось навіть словом перекинутись. Ці години їхнього життя здавна й безроздільно належать їх божку, якому ні одна з них не може зрадити. Цей жорстокий божок краде їхній час, трансформує за власним бажанням їх думки, формує їх погляди. Звати жорстоке божество ТЕЛЕВІЗОР. Це створіння так уміє затягувати людей навіть із здоровою психікою у вир придуманого чужого життя, роблячи їх рабами, що куди тому «Чорному квадрату» Малевича. Відрізнити цих рабів можна за однією незначною, але досить помітною прикметою. Усі нормальні люди дивляться фільм, концерт, програму. Полонені раби дивляться ТЕЛЕВІЗОР. Коли людина перестає фільтрувати те, що відбувається на екрані, крізь призму своїх принципів і поглядів, вона перестає дивитись програми і починає дивитись телевізор, потрапляючи у жорстоке й отуплююче рабство. Телевізор управляє своїми рабами непомітно, спочатку впливаючи на їх почуття: люди плачуть і сміються за його бажанням, потім керує їхнім часом, вирішуючи за них, як і на що його витрачати, а потім заволодіває їх особистістю, трансформуючи погляди а відтак і життя.
Телевізор перетворює наше буття у один нескінчений серіал, де головні герої – то Кончітта з Хуліо, то Вітя з Юлею. Він нав’язує нам, ким захоплюватись, із кого брати приклад. Ким були футболісти, тенісисти та боксери, поки не стали «зірками» телеекранів? Правильно, всього лиш спортсменами, людьми з більш розвиненими у одному напрямку фізичними можливостями. Ким вони є зараз? Найбільш оплачуваними і багатими людьми планети. Де глузд? Кожного дня по всіх каналах чутно й видно, як мужики мутузять одне одного, використовуючи свої пики на манер капіталовкладень. Про те ж, як ідуть пошуки способів боротьби з онкозахворюваннями, Снідом, безробіттям та голодом не почуєш щодня, а так – вряди-годи. Нас без кінця залякують катастрофами, катаклізмами, кризами.
Бабця Галя, сидячи на лавці о десятій вечора, пахне валер’янкою та витирає хустинкою сльози. На моє запитання, що сталося, відповідає докірливо:
Криза, що не знаєш?
Яка криза? – підстрибую від несподіванки.
Фінансова!
Ну, то й що? Вам що від того?
Як то що? Що тепер робити? Хоч вмирай бери…
Скажу чесно, мені не зовсім зрозуміло, вірніше, зовсім не зрозуміло, від чого збирається помирати бабця Галя – дитина війни, жінка, молодість якої припала на голодні післявоєнні роки, а зрілість та старість на не менш важкі роки народження самостійної України. Згорілі вклади на «книжці», безробіття дітей, пенсії, що їх не виплачували місяцями, стояння на базарі і в сніг і в спеку то з відерцем картоплі з власного городу, то з морквичкою та петрушечкою з нього ж не зломили і не доконали бабусю. А от криза, про яку розповідають у телевізорі, змусила-таки хапатись за серце та пити валер’янку. Бабця шкодує «бідну» Європу, переживає, що ж буде з нами, якщо там так усе погано. Ех, бабцю! Комусь хліб черствий, а комусь перли дрібні. Криза у Європі означає, що європейці тепер будуть жити не на сто а на вісімдесят відсотків краще, ніж Ви.
Йдучи додому з роботи, майже щовечора завертаю у невеличкий приватний магазин, – то хліба додому купити, то молока. Вчора увечері вперше за вже й не пам’ятаю скільки років побачила магазин зачиненим. Аж ось і господиня назустріч іде.
Чому ж Ви зачинені сьогодні? Ми на Вас так розраховуємо щовечора.
Криза, – каже.
А Ви хіба кредити берете на свій магазин?
Бог милував! – каже.
То оптовики працювати перестали?
Та ні, не чула такого.
Хіба закупівельні ціни на продукти так сильно підскочили?
Ні, наче як завжди…
То у чому ж для Вас криза?
Ой, – каже, – Ви знаєте, по телевізору з ранку до ночі тільки й чуєш: «криза-криза». Страшно.
Кому страшно? Жінці, що п’ятнадцять літ тому покинула вчительську роботу, бо дітям не було що їсти, а зарплатню по півроку на платили й подалась на позичені гроші у далеку Туреччину по килими? Тендітній «ханум», що на власному горбу перетягувала по 70 турецьких килимів через десяток кордонів і таможень? Напозичавшись грошей під двадцять відсотків не річних, – місячних, вона й досі не бере кредитів. Бо бачила на своєму «бізнесовому» шляху і рекет, і ножі, й пістолети. Втрачала друзів, що спивались і пропадали на далеких заробітчанських нивах, підірвала здоров’я, втратила за борги квартиру у гарному місті. Щоб так попасти в залежність від телевізора, що злякатись якоїсь кризи після такого життя! Халепа, подружко!
Ми перестали вірити своїм власним очам, своєму розуму й глузду, життєвому досвіду. А він – досвід – у нас не такий вже й малий! Ми перестали довіряти Богу. Ми віримо телевізору. Сказали по телевізору, що такий-то політик поганий, – ату його! Сказали, що інший хороший – ура йому! Ми віримо за примхою телевізора й зневірюємось так само. «Погано живемо», – сказали у телевізорі. Так, погано, – відповіла країна, кутаючись у нову натуральну дублянку чи куртку, попиваючи баварське пиво та закушуючи його креветками й салямі. Країна забула, як одягалась у однаково погано пошитий одяг і стояла у чергах в магазини, де «викидали», наче голодним собакам то ковбасу, то масло «для населення». «У нас безробіття», – кричить у «ящику» один «благодійник»-політик, звинувачуючи у цьому іншого. Так! Страшне безробіття, – обурюється країна, утворюючи пробки по дорозі на роботу й з роботи, так наче й не в нас десять літ тому були найінтелектуальніші базари у світі. Бо на них, за браком робочих місць, торгували вчителі, інженери, професори та доценти. «Рівень життя падає й буде падати», – репетує телевізор. Так! Звичайно падає! – згоджується країна, масово пересідаючи з «копійок» та «запариків» у фольксвагени й мерседеси. «Криза житла!» – гне своє телевізор. Так-так! Страшенна криза, – крехтить країна, вибудовуючи палаци на п’яти сотках, добудовуючи поверхи до старих будинків та змагаючись із сусідами у «крутизні» євроремонтів. «Треба рятувати країну», – впевнено говорить по телевізору Прем’єр, поправляючи косу, – і пропонує ввести акцизи на нафтопродукти. Так їх, – згоджується країна, а потім дивується: «Йо-о, чого ж це солярка така дорога?», – і знову збирається голосувати за того ж таки Прем’єра. «Нам потрібна ще одна державна мова, ми українською не всі говоримо», – тихіше і вже з запитальними інтонаціями провадить телевізор, включаючи у програму канали іншої, не завжди лояльно налаштованої до нас держави. – Канєшно, не всі, – на суржику відповідає країна, так наче вона якоюсь іншою мовою говорить правильно і грамотно.
То, що скажеш, країно? Може гепнути разок по тому телевізору? Та гарненько оглянутись навкруги, та сісти з друзями за стіл, та згадати минулі часи: базари, заробітки по інших країнах, приниження в чергах, інфляції, дефолти, близьких, що не повернулись із Афгану. Я пам’ятаю, у першу поїздку до Туреччини, як плакав літній чоловік біля холодильника з морозивом, що онуки цієї смакоти не побачать і не скуштують, – не довезе, а в нас такого ніколи не буде.
Невдячні ми. Хоч і з голодного краю вийшли, та все ж гріх бути такими ненаситними і невдячними. Серед нас бідні й голодні, хворі й немічні є не тому, що погано живемо, й не тому, що криза. Вони є, тому що ми все ніяк свої пуза не можемо напхати, до своїх хат поверхи добудувати. І ще тому, що «бідній» Європі по телевізору співчувати легше, ніж голодному сусіду, – з нею шматком сала ділитись не треба, – сама впорається.
Відірвімось, від телека, країно! Криза у нас, – то кара за нашу невдячність, – гей-бі, – сказали б на Закарпатті, та ми «етой мови не понімаємо».
19.10.2009
ID:
241577
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.02.2011 07:42:23
© дата внесення змiн: 17.02.2011 07:42:23
автор: alla.megel
Вкажіть причину вашої скарги
|
