Ось і пройшло двадцять п’ять років мого життя. Ось і пройдена вже дорога довжиною в чверть століття. Ніби то і не багато ще, а в же й немало.
Здається, що ще недавно ти сидів за шкільною партою. Здається, що тільки вчора ти знайшов своїх друзів, а вже майже чотирнадцять років як, ви разом… Здається, що лише вчора ти обіймав свою кохану Іринку, а вже майже вісім років як ви з Нею розійшлися… розійшлися назавжди...
Ніби ще недавно ти лише з розповідей інших чув, що таке Крим та походи. І недавно – насправді недавно – ти лишень мріяв про Карпати. Та ти вже на власному опиті знаєш, що воно таке.
Двадцять п’ять років… та, що я встиг за цей час? Напевно кожен, в цьому віці задає собі таке питання. Хочеться все оцінити, що було у тебе в бутті, та якось боязно… Якщо дивитись по загальній схемі, по звичному стереотипному мисленню – дім, родина, робота, то я втілив себе лиш на одну третю. Та якщо відійти від цих рамок, то картина вимальовується більш райдужна.
В мене є СПРАВЖНІ ДРУЗІ, я зумів ПО-СПРАВЖНЬОМУ ПОКОХАТИ одну єдину дівчину. Я розвиваюсь в творчості, та маю можливість час від часу мандрувати. Я навчився цінити та тримати гідно в своїх руках, свою Свободу. Я чітко знаю, що мені треба від життя. Я відданий самому собі – своїй Душі… Я йду вперед і нізащо не збираюсь спинятись. Я поважаю та люблю красу рідного Краю. Я Живу і відчуваю Життя! А, що ще треба людині в будь якому віці?
Я – Живу…
11 серпня 2010 року
