Я струмок, що тече, де нікого немає,
Я той міст, по я кому ніхто не гуляє.
Я роса на траві, що на сонці блистить.
І я дощ, той, за котрим сховалась блакить.
Хай я сніг, що від тебе всю землю сховав,
Може й град, що нещадним до тебе бував.
Але й райдуга я, і весь цвіт навесні,
І проміння зірок, як не сумно мені.
Ще я смерч, коли іншого місця нема,
Я сльоза на вікні, як гроза наступа.
Я розрізала небо, що преред дощем,
Ставши спалахом світла, і громом я є.
Я буваю метіллю, чи вітром страшним,
Хвилею, чи то гребнем, що з піни, морським.
Я стаю синім птахом, як бачать мене.
Чи змією у лісі, як сонце зайде.
Я земля, що народжує і поглина,
Я тополя, на кортій всі пишуть слова.
Я останній листок,що злетів з осоки...
Врешті-решт я - це Я... й все що є навкруги.
