Чоловік ішов собі по снігу
Він не знав навіщо і куди
вірив, що колись прийде відлига
І сумні позад лишав сліди
Він тонув у білому просторі,
але порятунку не бажав
Тільки мріяв, щоб як човен в морі
І його хтось у порту чекав
Далі мчав немов на захист форту,
Все минав наступні рубежі
Просто не було для нього порту
береги для нього всі чужі
від багатолітнього втікання
він давно забув від кого втік
а від довгочасного мовчання –
говорити по-людськи відвик
розумів він тільки мову вітру
і разом із вітром він співав,
і старів і слабшав непомітно
але шлях свій все не припиняв
він вже біг, а от вона стояла
все життя його для неї мить
старість, втому, біль вона не знала
проте знала – він до неї мчить.
До кінця добіг він, зупинився
кинув погляд на небесну синь
потім в її очі подивився
а вона сказала: «Відпочинь»…
Він долав найважчі перешкоди,
кожний день ризикував життям,
мерз, голодував у непогоду,
а для чого він не знав і сам.
Усі ми у клопоті мирському
мов сліпі йдем стежками життя,
але хтось вертається додому,
а комусь немає вороття.
Деякі шукають правду в світі,
прагнуть до високої мети,
інші – лиш по гроші й владу мітять
і такі є, що ідуть, щоб йти.
