А він у Осінь закохався сонцелику,
у злото кіс її, туман сумних очей
у вдачу непросту, і трохи дику,
тендітний трем оголених плечей.
“Ти змерзла... дай зігрію ноги босі,
до серця пригорнись, ти геть тремтиш...”
“О, легіню, - сказала тихо Осінь, -
залиш мене - себе занапастиш...
Мене кохати, то кохати тугу,
то приректи себе на вічний сум -
сьогодні я така, а завтра — друга...
Розтану наче дим, як вітру шум.
Проллюсь дощем у почуття гарячі -
схолонеш ти, і серце розіб'єш...
Ти п'єш кохання, а воно незряче,
доп'єш до дна — отрути відіп'єш...
Бо зникну я, мов сонце поміж хмари,
як паморозь із трав у день ясний,
не я тобі, мій легіню, до пари,
забудь мене, журавоньку сумний.
Я змушена піти... тебе покину -
Срібноволоса дівчина-зима,
сестра моя, прийде мені на зміну...
Укриє кригою тебе вона..."
А він стояв, закоханий у осінь,
очима пив сумні її вуста,
бажав зігріти ніжки її босі...
“О, Осінь сонцелика, золота...”
Красивий вірш, можна було тільки образ вжити про ножки - що не босі, бо осінь - якраз встелює, покриває, одягає землю листям кольоровим, якщо захочете, звичайно
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Осінь може й встелює, покриває і т.д. землю, але сама вона тендітна, легко вбрана і боса, погляньте на ілюстрацію поруч вірша.
