Слова всі забрала. Лишилися сльози.
Ну от і прийшла до кінця...
Цю землю кохають не вічні морози,
Що осені не до лиця.
Ну що тут додати? Лиш пауза...
Я все вже тим віршем сказала.
І навіть тих спогадів проза
Тихенько в собі заридала.
Залиш мені трошки мовчання...
Чотири тисячі триста годин.
Може, зможуть полегшить чекання...
Забути — хто ж такий Він.
А час, чи лікує? Не зовсім...
Він все ж, залишає шрами.
Причин не поясниш усім -
Бо у кожного є свої храми
Час потрібен... зібратись з думками.
А точніше, їх всі розгубить...
Вони там вбивали мене... вже роками,
Та як їм цього не простить?!
Та в них же ховається Щастя!
Але там нема відчуття...
Виходить, життя можна вкрасти?!
І залишитися без каяття..?
Лишилось... лишилось промовчати прямо.
Бо поки без сліз не сказать.
Розпалися дні на міліграми -
Шістсот дев’яносто вісім мільйонів
сто дванадцять тисяч... і п’ять.
01.11.10 23:36
