НАВІЩО ПАДАЮТЬ ЗІРКИ?
Навіщо падають зірки?
Невже на небі їм погано?
Зникають в чорній далині,
Лишають відблиск полум’яний.
Навіщо милий залишає?
Не знаю, чим я не вгодила.
В примарній далині зникає,
Щасливий з іншою, можливо.
Навіщо біль мені приніс?
Кому потрібна горе-злива
З очей моїх гарячих сліз?
Але я можу буть щаслива!
Забуду я старі стежки
І прокладу для себе інші.
Із неба падають зірки,
Але засяють ще світліші!
1998 р.
ОСІННЬОЇ НОЧІ
В осінній ночі блукаєш неохоче,
Марнуєш час, розтягуєш цю ніч.
В холодну темінь ти ховаєш очі,
Нікому не говориш, в чому річ.
Вуста стискаєш і не помічаєш
Усіх зусиль, щоб стримати сльозу.
Знов плачеш і думками поринаєш
Туди, де пробудилася від сну.
Де сон казковий, світлий, кольоровий
Розбився об чиюсь сумну стіну.
Вже вітер розвіває мрії попіл,
Лишаючи тебе на світ одну.
1998 р.
ВІРЮ В УДАЧУ
Я пронесла крізь сніги й заметіль
Ці почуття. А для чого – не знала.
Вирішив ти, що від них утекти
Краще. І далі шукатимеш славу.
Ти хочеш усе, але сил досягти
Нема, треба більше терпіння і часу.
Тобі значно легше забути й піти...
Це в мене кохання, сліз море, образи...
...Стеріг мене поглядом і обіймав.
А пам’ять багата на різні дрібниці.
Ти так про кохання мені й не сказав.
Це я закохалась у твої зіниці.
Ти граєшся сонцем, я плачу дощем.
Ночами гуляєш і сієш розлуку.
У серці моєму непроханий щем,
Ти – далі ховаєш то очі, то руки.
А я не боюся ні зливи, ні бурь,
Снігів не страшуся, за сонцем не плачу,
Сумую одна, потихеньку живу
І все іще вірю у справжню удачу.
1999 р.
(З моєї збірки "Весна-поетеса")
