Боюся темноти. Вона нагадує про іще не вдосталь розділене кохання. Почуття, що яскраво світиться в темряві. Якого кольору це сяйво, якого запаху, масштабу? Хіба варто про це говорити, якщо мова йде про тебе? Ну, добре, якщо тобі дуже цікаво – я розповім.
Цієї ночі, сидячи під письмовою лампою, я розповім тобі: якого кольору моє почуття. Я розповім тобі не просто про любов з філософської, релігійної, етичної, естетичної, еротичної чи ще якоїсь там точки зору. Я розповім тобі про…
Мені важко говорити… Можна я запалю? Так, “ні”, вибач. Я забула: здоровий спосіб життя, ми про це говорили, ти не палиш, я не палитиму. Я не палитиму.
Так от. Я розповім тобі про те, якого кольору, запаху і масштабу… моє почуття… до тебе. Бачиш, у мене вистачило сили духу це вимовити.
Я уявляю, що ти поруч. Боюся темноти, бо… Тому уявляю, що ти поруч. Відчуваю телепатично, що ти мене згадав. Погодься, такий зв’язок більш надійний, ніж той, що гарантують всі мобільні оператори, причому, разом узяті.
Ну, ось, ти поруч і… Я розповідаю тобі про те, чого не виразиш словами. Особливо, якщо говорити про палітру, хімію та одиниці виміру, намагаючись описати сяйво. Причому не просто описати фізичний процес математичними формулами. Задача складніша: потрібно описати щось інтимно-потаємне – словами.
З’їжджаю з теми? Вибачай. Просто трохи важко. Важко говорити з тобою глибоко душевно й відверто. Особливо, коли ти не дзвониш. Але ж ти думаєш про мене. Я це знаю. Мені то додає впевненості. З’являються сили щоби розповісти тобі все це, замість того аби тонути в сльозах. Ні, я не плакала через тебе. Я навіть не думала цього робити. Мої очі блищать від радості, що ти думаєш про мене, що немає телепатичного мовчання і ще… мені ненароком потрапила віїнка в око. Але це все – дрібниці. Я зосереджуюся на розповіді. Відчуваю себе Шахразадою, що розповідала казки своєму султанові першої ночі. Чому саме першої? Томущо тоді вона, мабуть, найбільше хвилювалася. Я хвилююся.
Моє почуття кольору морської хвилі. Тепер поясню й розкрию всю повноту цього відтінку в розумінні сяйва. Того сяйва, що порушує темряву. Боюся спати…
Ти любиш купатися, тому сяйво кольору прозорої морської хвилі розпеченої сонцем. Хвилі, що залишає на засмаглому тілі біло-солоний слід. Хвилі, яка вчить плавати й підносить вижче. Вижче до неба, до сонця, до Бога.
Небо, саме кольору морської хвилі, з перевагою голубизни, підпирали наші голови, коли ми познайомилися. Нас було лишень двоє і ми були найвищими, тому нам дісталася така почесна місія – тримати небо для інших. Звичайним людям це не під силу. А ми не звичайні. І якщо нас було лишень двоє, якщо ми разом підпирали небо, то…ми могли бачити лише один одного. Колір неба врізався в пам’ять й відбився в сяйві. А ще…
Твої очі. Вони теж кольору морської хвилі. Я помітила це, коли ми тримали небо, коли нас було лишень двоє, коли твої очі на фоні неба виділилися зеленуватим відтінком. Ще… Пам’ятаю мить, коли небо потонуло в твоїх очах. Тоді так стало спокійно, легко, не самотньо. Тепер мені було з ким тримати небо.
Ти зрозумів про колір, чи подати люстерко?
Запах. Його величність запах. Знаєш, з запахом буде складніше ніж з кольором. І причина не в самому сяйві. Сяйво є сяйво, якого б походження воно не було, колір теж важко було описувати. Причина навіть не в тому, що, наскільки я пам’ятаю фізику (якщо я правильно її пам’ятаю), сяйво взагалі не має запаху. Тобто виходить мені треба описувати те, чого апріорій не існує. Але ми забули, що це сяйво незвичайне, з загадковою природою та не зовсім дослідженим джерелом живлення. І в нього є запах! Я не пам’ятаю хімії, тому обійдуся без формул, сподіваюся ти мене зрозумієш.
Запах свіжого повітря пронизаного співом пташок. Змішаний запах чудодійних трав, лікарського зілля та бур’яну. Запах ніжно рожево-листкових троянд, прикрашених краплинкою роси. Запах дощу, який щойно почався. Запах вечірніх сутінків наповнений сюрчанням коників. Ці запахи перемішані й з кожним новим спалахом сяйва, вони грають веселкою невідомих хімічних сполук. Веселка вражає своєю милозвучністю, гармонійністю та плавністю переходу.
Рідше вчувається ледь вловимий запах вишневого цвіту розбавленого гудінням хрущів і п’янких поцілунків, ранкової кави і свіжих тостів, ялинки і мандаринів; запах мрії.
З масштабом найважче. Тут у мене немає слів, немає емоцій – є всепоглинаюче сяйво. Ніби й знаю багато одиниць виміру: дюйми, кілометри, гектари, карати, паскалі, оми, ампери і ще багато інших, а от потрібної одиниці, мабуть, просто не існує. Це сяйво, що зараз наповнює мою кімнату, не хоче перетворюватися для того аби його можна було б виміряти. Воно – без вимірне, воно – всепоглинаюче, воно – вічне.
Не знаю який у мене словниковий запас під час висловлення почуттів, але, думаю, загальне уявлення про це сяйво ти таки тримав. Можливо не таке глибоко пізнавальне як тобі того хотілося б. Можливо не таке пробиваюче до мозку кісток, як то відчуваю я. Та тепер тобі відомо точно: в моїй кімнаті є сяйво. Це сяйво заважає мені спати! Воно тривожить не лише своїм яскраво-сліпучим світлом, не лише божественно неземним кольором, не лише всепоглинаючим масштабом. Це сяйво найбільше тривожить мене тим, що я не знаю як його вимкнути.
Підкажи, як вилікуватися від закоханості?
ID:
216818
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.10.2010 18:24:49
© дата внесення змiн: 18.10.2010 18:24:49
автор: Єва
Вкажіть причину вашої скарги
|