А я чіпляюся за цей минущий світ,
рву кігті за "своє", мов кішка дика,
так ніби є в нім цінність превелика...
А що в нім є мого? Неясний слід
життя стежини...
Хто ж у тому винен,
що я собі намріяла сама,
як, народившись, віру вспадкувала,
що маю щось.
І з тих часів - пропала...
Життя моє, мов зіткане з тривог,
боязні втрат... І бачить Бог,
як душу біль пекучий обіймає,
і рве, і сіпає, і кров"ю обмиває
нещасне серце.
Правда ж в тім -
ніщо й ніколи не було твоїм,
ніщо й ніхто нікому не належить...
У кожного призначення своє,
і треба вміти дякувати Богу
за довгий шлях,
чи незначну дорогу,
що йдеш пліч-о-пліч з тими,
хто й по розлуці
в серці, наче стигми
живою пам"яттю для тебе є...
Зізнатись в цьому -
справа нелегка.
Прийняти - важче, важче у стократ,
бо вперто серце не бажає втрат -
а дорожить, і любить, і страждає...
Дякую. 
Браво, Лесю.
