Ти ввірвався в життя так нахабно,
Взяв за руку і мчиш у провалля,
Лиш не бачиш лавини, що пада,
Закриваючи нас від світів.
Ти крадешся мов звір в тихім полі,
До душі пригорнувшись мурчиш,
Підкорити ту гору не зможеш,
Вона айсбергом стала колись.
Ти з’явився нізвідки і нащо,
Тобі здалась моя самота?
Не полюбиш, не вмієш, я знаю,
Лиш погубиш пропащу мою.
Ти мовчиш, я всміхаюся тихо,
Тихо й ніжно повіє теплом,
Тільки знала б раніше що серце,
Зкам’яніло твоє вже давно.
Ти гієною хижою мчишся,
Кожне слово твоє мов оскал,
Повернутись і бігти б далеко,
Та немов кайдани на ногах.
Ти поглядом хтивим тримаєш,
За шию…задушиш колись,
А я й не боюсь, мені добре.
Немов лялька покірна в руці.
Ти гру мов садист затіваєш,
На смерть, та не тіла, душі,
Вже кров мою ти допиваєш,
Лиш незнаєш, що яд у крові.
Ти падаєш немічно в ноги.
В очах твоїх сльози і біль,
Вже більше не скажеш «кохаю»
Не пізнавши любові в душі…
