Ти прокидаєшся—вперше за кілька століть
Без відчуття незворотної втрати безсмертя.
Небо над сутністю висне, та вже не болить,
Як монумент, на якому всі літери стерті.
Щось народилось в твоїх непригаданих снах,
Щось розітнуло, розбило, розбризкало спокій:
Глянула в вікна чомусь небанальна весна
І заховались у жовтих сторінках пророки.
Ранок як звільнення і довгождана мета
Входить у тебе, розхитану довгим ваганням.
Вічність омріяна понад життям проліта
І запевняє: прокинулась так не востаннє.
