Хатинка, як в дитинстві у Тараса. . .
Садок – від яблук похилилося гілля.
Й дружина-садівник прискіпливо, щоразу,
За деревами доглядає, душу звеселя.
Сиджу на лавочці – імпровізована тераса,
Де є підлогою ріднесенька земля.
Не знаю, як було це у Тараса,
У пахощах яких була рілля.. .
І ось, я босоніж, ступаю по травиці,
Втопаю в щирості тій – Божества краси.
Джерел, неначе, розпізнавши таємниці,
Душа до Бога тягнеться в прміннячках роси.
З хатинкой поруч яблунька – дощем ранковим вмита
І сонечка проміння на її чолі.
Краса безмежна, в Божий Дар сповита,
На гілочках рясних спадає до землі.
Карпопелька накинула зухвало
Хустинки, в білих квітах, навмання.
А вітерець кохану пестить і тривало
Гойдає в пелюстках розкішного вбрання.
І соняшник, що навкруги картоплі, у ріллі,
Над нею щось тихесенько ворожить.
Посланець сонечка, від Бога, на Землі,
Мов вартовий, надійненько її сторожить.
Там помидорів грядочка у розкоші буяє.
Вся в малахітах та рубінах майорить.
І кожен кущик-красень вабить, зазиває,
Та жар душі своєї засіває кожну мить.
Цю благодать земную зором осягаю
І на душі так радісно стається.
Спасибі Богові за цей шматочок Раю,
Якщо про Рай розмова, взагалі, ведеться!
