Античні обриси самотньої верби
Зникають десь під вечір у тумані.
І невимовна туга давно забутої журби
В душі притихла. Вона вся в чеканні.
Якихось див, чи величі, видовищ,
Чи може зітканих з правди казок?
А просота б"є в сонні брами площ,
І пам"ять малює пейзаж - за мазками - мазок.
Людина чекає кохання...
Як полюбиш - люби, а як - ні, то - прощай.
Як зумієш полегшить чекання,
То не йди, залишись, почекай!
Все дуже просто, тут все значно простіше. -
Якщо любиш - люби, а як - ні, то - прощай!
Тут все чітко, все ясно, без компромісів ... лише
Знаєш що, завітай, все ж, колись "на чай".
А душа - чи знайде - не знайде - житиме!
Ти крізь роки завітай. А потім "Люблю-не люблю" на ромашці років погадай.
Вона ж-то не скаже, що весь час Тобою снитиме,
І весь вік пам"ятатиме той небокрай.
Та знаю ж - не скаже
Ні - собі, ні - тобі, ні - людям.
А, втім, нехай, - час покаже.
Він здатен дива сотворити з життям.
Ну так що ж? - Не живи минулим!
Якщо любиш - люби, а як - ні, то - прощай!
Якщо хочеш - то будь, не лишайся прибулим!
Тут все значно простіше ... Завітай, все ж , до мене "на чай"!
27.06.10 02:13
