Я тебе не пробачу.Ніколи.
Можеш навіть мене не винити,
Ти створив це життя із пластмаси,
Я не можу в пластмасі творити...
Я не зважусь на певну жорстокість,
Поряд,як зазвичай, усміхнуся...
Так, я надто слабка,щоб простити,
Не вини...Я уже не вернуся...
Вічний поспіх...Навіщо? Не треба!
Від життя і без поспіху нудить,
Я зліпила тебе із ілюзій,
Наша дурість за це не засудить...
І в стражданнях болючого сміху,
Біля лавки дев’ятої школи,
Моє серце ламає планети,
Я без тебе не зможу...ніколи...
Дилема: ні пробачить, ні забути!
З одного боку - у пластмасі жить
не хочу я і прагну повернутись,
щоб без ілюзій жити - не тужить.
А з іншого - на лавці біля школи
ридає серце, рветься із грудей!
Без тебе я не зможу вже ніколи,
та як прожить без віри до людей?!
Анна Помаранська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Та ця любов така даремна штука,
Хотілось би тримати його руки,
а все ж я розумію,що не треба..
Бо з ним не досягну я зовсім неба....