Вона стояла й сумно дивилась в вікно,
У сірім тумані чіпляла силуети печальні,
У стрічках води вона бачила те, що було,
У краплях їй сльози ввижались прощальні.
Він стояв під дощем і дивився в ридаюче небо.
Як скульптура стояв: нерухомо, прекрасно, натхненно...
З нього жовтень сліпий безупинно картину писав,
Тільки дощ блискавиці над ними надривно кресав...
Вона погляд спустила безнадійно на підвіконня,
І струхнула пелюстя засохле... Сльозина з очей...
Безшумно, босоніж вона сіла на нього. Безсоння
Її душить оцими слізьми уже стільки ночей.
Він бездумно дивився увись, до небес,
Що схопились кільцем сіро-білих печальних історій.
Він пустими очима взирав, мов шукав невідомих чудес,
Та стрічав тільки ріки облудних, негідних агоній.
Він... Вона... Тільки двоє на цілому світі.
Хоч між ними застигла сіра бетонна стіна,
Хоч обоє замерли живими в холоднім граніті,
Та з любов'ю безсмертям в серцях – тільки він і вона...
(21.06.10)
