Сонце нанизалося червоним яблуком на гілку засохлої яблуні. День добігав до далекої гори і залишилось тільки перекотитися через останній пагорб і - народиться вечір. Над горою збирались до купи хмарки, які були червоно-синього кольору. Вони чекали, коли вітер зірве з гілки яблуко сонця й принесе його в своїх долонях й перекладе до їхніх долонь. Здавалось, що час затамував подих - вся природа жила очікуванням тієї миті, коли сонце закотиться за гору і сутінки ввірвуться в місто, щоб заполонити його, пробігти по всіх вуличках, зазирнути в затихлі двори. Сутінкам відводилось часу дуже мало - між днем і вечором. А взимку так й зовсім того часу було - тільки мить, бо день майже зразу перетворювався в ніч.
Це було таким звичним і таким неповторним, як людське життя. Людина теж проживає свій день, щоб встигнути в час сутінок зрозуміти для чого вона прийшла в цей світ. Бо ніч людського життя - це вже буде там, де ніколи не буде ні дня, ні сутінок.