Гайок, над річкою, схилив зелені крила.
Прозорим маревом закутав килими.
Навкруги все ще спить, а з тишею шепоче,
Легенький вітерець, в гущавині листви.
Закінчить вітерець розмову,
Навкруг стає дзвиняча тихохідь.
Душею чулою, цю тишу кольорову,
Всю обійняв би в чародійну мить.
Гайок в суцвітті красенем дрімає.
Слух мій, у теплій тиші, розчинився.
В свої обійми ніжно він приймає,
І то є Рай! Я в ньому опинився!
Ще мить, край неба вже палає. . .
Немов з-за обрію злетів вогняний спис.
Він спалахнув веселкою, на квітах грає,
Та сонячним струмком, на деревах, завис.
Я тут стою, схвильований, гадаю
З тієї красоти – чаклунськая пора!
Чи я це сплю,? Ні, це куточок Раю,
На схилах стародавнього Дніпра!